Розділ 5. Кіра

За кілька секунд він вже був кімнаті, де замість стін були монітори. Вони займали абсолютно весь простір, таким чином створюючи ілюзію свободи. На моніторах було 3-Д анімація наче якогось селища. З трьох стін буяв сад. Він був схожим на той, що був в нього вдома. Сади були рідкістю в вищих рівнях, справжні сади. А от в низинах вони були й справжні. На іншій стіні була невеличка хатина. В такій не жили визначні люди, в таких жили просто люди. Колись давно. Бачив такі на фото…

— Сподобалася хатина? — запитала в нього дівчина, що вийшла звідкись з саду. 

— Ага, — кивнув з роззявленим ротом Марк, що тепер оглядав незнайомку.

— І мені подобається, — сумно зітхнула вона закусуючи нижню губу. — Я Кіра, — простягнула вона йому руку, на якій він помітив браслет, що належав вищому рівню.

— Ти одна з них? — запитав хлопець не подаючи руку для привітання. 

   Кіра ледь посміхнулася та обвела свою кімнату поглядом, зупинила очі на верхньому моніторі, де спокійним темпом пливли хмари. 

— Те, що ти бачиш тут…ммм… це відображення моєї душі, — посміхалася, — Ілюзія моєї свободи, простору. Тут живуть мої мрії. 

Марк якось невдоволено пирхнув.

— Не вистачає лиш єдинорогів, що літають, — говорив теж зупиняючи погляд на хмарах, що мирно пропливали вгорі.

— А ось це, — взяла дівчина себе за зап'ястка, де був браслет, — А ось це моя реальність, моя в'язниця. Як і твоя, до речі, від сьогодні. То ти…?

— Я Марк, — відповів, нарешті відірвав він голову від ілюзії неба. 

— Ти теж влетів в павутину? — мило запитала Кіра смішно вигинаючи голову. 

— Виходу як я розумію звідси нема? 

— А ти бачив коли-небудь комашку, яка потрапивши в павутину змогла з неї вибратися? 

    Марк задумливо дивився в крони дерев. Пригадалася картинка з дитинства. Він бачив, як повз павутину зовсім невеличкого павучка, проповзав колорадський жук. Павук робив спроби захопити його. Це здавалося для маленького хлопчика безглуздям. Павук був в десять разів меншим жука. Та все ж потрохи, спроба за спробою, він обвив жука повністю і той, так і не зміг пролізти повз його павутину. Це тоді налякало його і вселило страх до павуків. І зараз пригадуючи той випадок по спині пронісся холод. 

— Ні, — відповів хлопець тихо.

— Ну от, – розсміялася Кіра дзвінким сміхом, — Тому краще не борсайся, так довше залишатимешся живим.

— Я не збираюся здаватися, — твердо заявив.

— Ну так і я, — пнула вона його в плече, — То ти теж помішаний на грибах? 

— Що? — дивно скривився Марк, — А ні, я більше по іграх. 

— О то ти маєш типу сконструювати гру цю… як ….її мікроскоп, — постукала себе по скроні дівчина. 

— Ну щось типу.

— Ти ж зрозумів вже, що це не просто комп'ютерна гра буде, а по-суті тестування на людях грибів. 

— Може я й простодушний, проте не дурень, — буркнув хлопець. 

— Простодушний це сто відсотків про тебе, — розсміялася та, — А на рахунок дурня, треба ще перевірити.

— Дуже смішно, — покривився з неї хлопець роблячи мавпяче лице. 

— Гаразд ходімо, покажу тобі твоє помешкання, — взяла його за руку Кіра виводячи з кабінету. — До речі можеш теж собі його зобразити як забажаєш, навіть єдинорогів можеш там поселити, — хихикнула. 

— То що не так з грибницями? — запитав Марк Кіру коли вони проходили повз одну з них. 

— А що з ними не так? — смішно вигнула голову дівчина роздивляючись якийсь помаранчевий гриб, — Це до речі, — вказала вона на ті самі помаранчеві гриби, — Гіпоміцес млечніковий, вид пліснявих грибів, що паразитує на звичайних сироїжках. Саме він забарвлює їх в ось такий от помаранчевий колір, що робить схожим його на лобстера. Доволі оригінально, чи не так?

— Ніколи не пробував лобстерів, і вже і не хочу, — не розділив її ентузіазм Марк, — Ну, а ти в нас значить по грибах? — всміхнувся.

— Все-таки є в тобі щось і від розумної людини, — хихикнула Кіра.

— То що з грибницями? — знову запитав хлопець, зупиняючись перед посадкою. 

— А що тобі сказали? — запитала склавши руки на грудях і нагнувши голову.

— Ну…— і собі вигнув голову хлопець, — були натяки на особливе добриво. 

— Знаєш, — реготнула дівчина, — поки що ти таки оправдовуєш звання дурника. 

    Марк невдоволено стис губи. Кіра здавалася йому занадто дзвінкою. Але краще вже такий союзник ніж ніякого.  

— Запхни руку в ґрунт, — сказала Кіра. 

— Ага, зараз, — пирхнув він, — Знайшла дурника, щоб мені щось там руку відкусило, – захитав головою.

— Ну точно дурень! – сміялася Кіра, хапаючи його за руку та опускаючи до землі. 

Марк трохи скоса глянув на неї, але потім, заспокоївся відчувши під пальцями лиш землю. Але Кіра потягнула його руку разом зі своєю під землю глибше. Він намагався пальцями досліджувати простір. Поки все було звичним і ніякого особливого добрива. Потім відчув якусь довгувату паличку, за формою зрозумів, що це Кірині пальці. 

— Нічого крім твоїх пальців особливого я тут не відчуваю, — говорив, з рукою зануреною по лікоть в землю. 

— Вірно, але одна поправочка, — почала говорити Кіра, — Це не мої пальці, — прошепотіла на вухо хлопцю, і він побачив як вона нахабно помахала обома руками перед його обличчям. Нажахано сіпнув руку назад. Важко зглитнув перед тим як запитати:

— То особливе добриво це люди? 

— Ну тут вже і дурень би зрозумів, — посміхнулася Кіра, але потім все ж сумно підтисла губи. — Тому якщо не хочеш стати поживою для грибів, треба буде живити самолюбство цих павуків. 

— І багато тут цього "добрива"?  — глитаючи та все ще обтрушуючи залишку ґрунту з пальців запитав Марк. 

— Ну…а ти озирнися довкола, — розвела руками дівчина, — Прикинь масштаби, — говорила прикриваючи одне око, — То як думаєш, га?

   Та Марк взагалі не хотів про те думати. Лиш думка про те, що мати з сестрою могли б опинитися субстратом для грибниці лякала до глибини душі.