Розділ 5. Кіра

За кілька секунд він уже був у кімнаті, де замість стін — монітори. Вони займали весь простір, створюючи ілюзію свободи. На екранах — 3D-анімація якогось селища.

З трьох стін буяв сад. Він був схожий на той, що колись був у нього вдома. Сади на вищих рівнях були рідкістю. Справжні сади. А в низинах вони ще існували. Справжні.

На четвертій стіні стояла невеличка хатина. У таких не жили визначні люди. У таких жили… просто люди. Колись давно. Він бачив подібні лише на фото.

— Сподобалася хатина? — запитала дівчина, що вийшла ніби з самого саду.

— Ага, — кивнув Марк, роззявивши рота, розглядаючи незнайомку.

— І мені подобається, — сумно зітхнула вона, закусивши нижню губу. — Я Кіра, — простягнула руку.

На її зап’ясті він помітив браслет вищого рівня.

— Ти одна з них? — запитав він, не поспішаючи відповідати на жест.

Кіра ледь усміхнулася й обвела кімнату поглядом. Зупинилася на небі, де повільно пливли хмари.

— Те, що ти бачиш… — вона на мить задумалася, — це відображення моєї душі. Ілюзія свободи. Простору. Тут живуть мої мрії.

Марк пирхнув.

— Не вистачає тільки єдинорогів, що літають, — сказав, теж зупиняючи погляд на хмарах, що мирно пропливали вгорі.

— А ось це, — вона торкнулася браслета, — моя реальність. Моя в’язниця. Як і твоя… від сьогодні.

— Я Марк, — коротко відповів він, нарешті відірвавши погляд від неба.

— Ти теж влетів у павутину? — запитала Кіра, трохи схиливши голову.

— Виходу звідси нема?

— А ти бачив хоч раз комаху, яка вибралася з павутини?

Марк замовк. Перед очима сплив спогад із дитинства. Маленький павук і великий колорадський жук. Павук робив спроби захопити його. Це здавалося для маленького хлопчика безглуздям. Павук був в десять разів меншим жука. Та все ж потрохи, спроба за спробою, він обвив жука повністю і той, так і не зміг пролізти повз його павутину. Це тоді налякало його і вселило страх до павуків.

По спині пробіг холод.

— Ні, — тихо відповів він.

— Ну от, — усміхнулася Кіра. — Тож краще не борсайся. Так довше проживеш.

— Я не збираюся здаватися.

— Я теж, — вона легенько штовхнула його в плече. — То ти теж помішаний на грибах?

— Що? Ні. Я більше по іграх.

— А-а, значить будеш “конструювати” цю… мікроскоп-реальність? — постукала себе по скроні.

— Типу того.

— Ти ж зрозумів вже, що це не просто комп'ютерна гра буде, а по-суті тестування на людях грибів. 

— Може я й простодушний, проте не дурень, — буркнув хлопець. 

— Простодушний це сто відсотків про тебе, — розсміялася дівчина, — А на рахунок дурня, треба ще перевірити.

— Дуже смішно, — покривився з неї хлопець роблячи мавпяче лице. 

— Ходімо, покажу твоє житло, — вона взяла його за руку. — До речі, можеш теж собі його зобразити як забажаєш, навіть єдинорогів можеш там поселити, — хихикнула. 

— То що не так із грибницями? — запитав Марк, коли вони проходили повз посадки.

— А що з ними не так? — смішно вигнула голову дівчина, роздивляючись якийсь помаранчевий гриб, — Це, до речі, — вказала вона на ті самі помаранчеві гриби, — Гіпоміцес млечніковий, вид пліснявих грибів, що паразитує на звичайних сироїжках. Саме він забарвлює їх в ось такий от помаранчевий колір, що робить схожим його на лобстера. Доволі оригінально, чи не так?

— Ніколи не пробував лобстерів, і вже і не хочу, — не розділив її ентузіазм Марк, — Ну, а ти в нас значить по грибах? — всміхнувся.

— Все-таки є в тобі щось і від розумної людини, — хихикнула Кіра.

— То що не так із грибницями? — повторив своє запитання хлопець.

— А що тобі сказали?

— Натякнули на “особливе добриво”.

Кіра засміялася.

— Ну поки що ти справді дурник.

Вона зупинилася.

— Засунь руку в ґрунт.

— Ага, зараз! Щоб мені там щось її відкусило? – заперечно похитав головою.

— Та не бійся! Ну точно, дурник… — вона схопила його за руку й силоміць занурила в землю.

Спершу — нічого. Просто ґрунт. Він намагався пальцями досліджувати простір. Потім відчув якусь довгувату паличку, за формою зрозумів, що це Кірині пальці. 

— Крім твоєї руки тут нічого немає, — сказав Марк.

— Вірно, але одна поправочка, — почала говорити Кіра, — Це не мої пальці, — прошепотіла на вухо хлопцю.

Він побачив, як вона нахабно помахала обома руками перед його обличчям. Нажахано сіпнув руку назад. Важко сглотнув перед тим як запитати:

— То особливе добриво це люди? 

— Ну тут вже і дурень би зрозумів, — посміхнулася Кіра, але потім все ж сумно підтисла губи. — Тому якщо не хочеш стати поживою для грибів, треба буде живити самолюбство цих павуків. 

Марк ковтнув.

— І багато їх тут?

— Ну…а ти озирнися довкола, — розвела руками дівчина, — Прикинь масштаби, — говорила прикриваючи одне око, — То як думаєш, га?

  Та Марк не хотів. Думка про те, що мати з сестрою могли б опинитися субстратом для грибниці, лякала до глибини душі. 

— Здається…я починаю ненавидіти гриби…

Намагався жартувати, проте ситуація була настільки безнадійною і моторошною, що голос тремтів.

— Ну…якраз гриби найменше винні у тому, що тут коїться. Бо знаєш, якби їх не було, то не було б і нас — людей. Думаю… ти знаєш, що гриби не належать ні до рослин, ні до тварин, а віднесені в окреме царство. Проте, по своїй біологічній структурі, вони все ж ближче до тварин. А на думку Ріксона, до людей.

Кіра зрізала якийсь гриб, і розглядаючи його продовжила:

— Багато хто, як ти, пов'язує гриби лиш смертю та гниттям, а вони роблять протилежні дії. Гриби виконують важливу функцію перероблення — розкладають мертві організми.

Кіра викинула зрізаний гриб назад до грибниці.

— І повертають всі поживні елементи в кругообіг життя, так би мовити. Виходить, що гриби наче як в кінці харчового ланцюга, але одночасно і на початку. Гриби пожирають смерть і тим самим дарують життя. Вони як харчовий тракт ґрунту чи лісу. Короче, гриби це не про смерть. Вони про переробку. Про цикл. Вони пожирають смерть — і створюють життя.