Розділ 4. Вірити в єдинорогів

Марк вийшов з кабінету Ріксона повністю розбитим. Він завжди боявся стати жертвою справжніх хижаків — тих, які непомітно розставляють пастки, подібно до павуків. А сьогодні сам влетів у найбільшу павутину, з якої вже не виплутається.

Він, як і всі з нижчого рівня, мріяв пробитися нагору. Світ завжди був поділений на бідних і багатих, сильних і слабких, успішних і невдах. Але раніше чіткої межі не існувало. Людяність ще стримувала від того, щоб відкрито тикати пальцем у когось нижчого за статусом. Але в той час, як світ вдосконалювався, люди навпаки деградували. Ні, не в досягненнях, не в науці…в людяності. Між матеріальними цінностями та душевними якостями, більшість обирали перше. 

Тому у 3061 році було прийнято рівневий закон населення, який поділив людей на три категорії: високий, середній і низький рівень. “Вершки” суспільства жили нагорі, бідні — на дні. Кожен носив електронний браслет, що визначав його рівень. Кожна група жила у своєму секторі: власні магазини, оселі, вулиці. Винятком була лише робота. Люди з нижчих рівнів могли працювати у вищих — виконуючи найважчу або найнебезпечнішу роботу. Все інше було заборонено. Поки у верхніх секторах вирувало життя, внизу тривало виживання. Суспільство нагадувало перевернуту піраміду.

— Марку, Марку… — неслася мала дівчинка років шести по оселі. У неї були дві довгих кіски, які смішно упліталися за дівчинкою слідом.

Мала вбігла до кімнати брата, захекано сперлася руками на коліна і простягнула йому електронний лист. Він виглядав як паперовий, але складався з частинок квантового світла, що мерехтіли у повітрі.

— Агов! — штовхнула вона його.

Марк зняв навушники.

— Ейрін, я ж працюю. Що там?

— Тобі лист, — вона майже ткнула конверт йому в обличчя.

У найнижчому рівні такі листи приходили на спільну електронну пошту. Отримувач міг або фізично забрати конверт, або переслати його на персональний комп’ютер. Ці обмеження дозволяли владі контролювати цей прошарок населення — і вчасно “чистити спам”. Причому спамом вважалася не лише інформація. Інколи — самі люди.

Марк неохоче відірвався від екрана. Гру не можна було поставити на паузу, поки не завершиш рівень, тож залишалося лише сподіватися, що противник — яким керував хтось із найвищого рівня — його не знайде. У таких гравців було значно більше переваг: нова зброя з необмеженим боєзапасом, захист, додаткові життя, ресурси. Саме тому вони майже завжди перемагали. Тоді в чому був сенс гри? У шансі. Якщо гравець нижчого рівня таки перемагав, його власник отримував можливість перейти в інший сектор. Але за останні роки таких щасливчиків було лише троє.

— Ага… — Марк сумно зім’яв губи, беручи конверт. Його персонажа щойно вбили, а це означало — ніяких шансів виграти й у реальному житті. — Дай гляну, що там…

Він роздивився конверт і завмер.

— Чорний… Дивно. Зазвичай вони прозорі, щоб і інформація була “прозорою”, – прошепотів сам до себе. 

Марк приклав браслет до конверта. Чорна оболонка розсипалася світловими частинками, залишивши в його руках текст листа. З кожним рядком його очі ширшали. За мить він різко підскочив з крісла, запускаючи пальці в волосся.

— Ну що там? — зітхнула малеча. — Знову захмарні платіжки за комунальні послуги? 

— Ні, мала… Це щось неймовірне. Навіть… фантастичне.

— Фантастичними є лише єдинороги, яких ти мені показував на відео із зоопарку в середньому рівні, а все інше повна дурня…- зітхнула дівчинка.

Марк усміхнувся і легенько торкнувся її носа.

— Ох, мала, це щось покращте єдинорогів.

— Не розумію, що може бути краще ніж єдинороги, — обурилася малеча закладаючи руки на грудях. 

— Ох, Ейрін, тобі не зрозуміти. І, до речі, щоб ти знала, єдинороги то взагалі мутація. Ага…Тобто вони ж фіктивні, їх не було насправді. 

— Мута…що? — намагалася повторити дівчинка.

— Мутація, — повторив він.

— То ти скоро змутуєш зі своїм комп’ютером, — буркнула сестра, — А єдинороги вони справжні, я бачила там на відео…

Марк на мить застиг, дивлячись на сестру. Вперта. Завжди була такою. І от зараз знову готова була заколоти його своїм невидимим ріжком, за те, що він сказав, що єдинорогів насправді не було.   Але тепер… тепер усе може змінитися. Його запросили на стажування до лабораторії Ріксона — найвідомішого кібернетичного біолога з найвищого рівня. Якщо десь і є “чудеса”, то тільки там. 

— Твоя взяла, Ейрін. Єдинороги існують. І один з них зараз переді мною, — засміявся він.

Мала образилася і тупнула ногою.

— Я піду жалітися мамі!

— Та стій ти, — схопив її за руку брат, — Я ж пожартував, маленька. Єдинороги дійсно існують. І я певен, що не лише у твоїй голові, — знову тицьнув їй Марк пальцем по носі, — Можливо десь на іншій планеті, хтозна? — знизав він плечима, — Ну, а може вони й справді є тут, в нас на Землі, але десь там в найвищому рівні життя. От я проберусь туди та обов'язково тобі одного привезу. 

— Хто ж тебе туди впустить?.. — тихо запитала вона, обіймаючи його.

— Уже впустили.

Він підняв лист.

Запросили. І ось він тут. Але в лабораторії не пахло єдинорогами. Тут пахло грибами… і гниллю. Не грибною. Людською. Браслет на руці різко завібрував. На екрані з’явилося обличчя Ейрін. Вона радісно бігла додому з пошти. Отримала подарунок. 

Коли мала поставила фігурку на стіл — і вона ожила. Маленький єдиноріг засвітився кольорами і тупнув копитцем. Ейрін радісно засміялася.

А Марк стояв нерухомо. І не знав, що робити далі. Бо чудово розумів: звідси його вже ніхто не випустить. Раптом чиясь рука схопила його за лікоть — і різко смикнула в темряву кімнати.