Розділ 3. Замість Творця

Марк стояв, наче скутий. Він майже фізично відчував ті лазерні промені на собі. Вони, мов невидимі ліани, обплітали його, стискали, душили безвихіддю. Не треба було бути особливо розумним, щоб здогадатися: темні легенди про це місце — зовсім не легенди.

— І що ж ви від мене хочете? — неприязно запитав хлопець.

— Коли ти тільки зайшов сюди, ти був у захваті від мене. Що ж змінилося? — розсміявся вчений.

— Я не знаю чи правильні мої здогадки, та щось підказує, що ми з вами по-різному дивимося на світ. Ми крокуємо в протилежних напрямках. Так, я дійсно прагну жити у вищому рівні, але ставати частиною чогось забороненого я не хочу. 

— Марку, ти не зрозумів. Я не прошу, — усміхнувся Ріксон. — Це не мої методи. Хочеш відвертості? Добре.

Він розвів руками.

— Для мене ти — комашка. Піддослідна мурашка. Із якої я витягну все необхідне. Я планую зробити з тебе ляльку, але не хвилюйся я, як кордицепс, не вражатиму твій мозок, бо якраз він мені і потрібен. Я лиш смикатиму за потрібні мені ниточки, а ти бігтимеш в тому напрямку, який потрібен для мене. 

Ріксон усміхнувся ширше.

— Можливо, з часом, частина твоїх людяних клітин заміститься бажанням керувати, хтозна? — розсміявся вчений. — Можливо ти і сам захочеш стати одним з нас.

— Ні. Я хочу залишитися собою.

— Я так і знав, — кивнув Ріксон і розвернувся до екрана. — Тому смикатиму за інші ниточки.

На екрані з’явилося зображення. Марк побачив свою сім’ю. Мала Ейрін бігала з іграшковим єдинорогом. Мати стояла біля плити. Картинка змусила хлопця остаточно перестати дихати. Здавалося, що лазери ось-ось задушать. 

— Вам не дістатися до них. Ви з ними з різних світів! — безпорадно гаркнув хлопець, який десь підсвідомо розумів, що його рівень життя якраз керований найбільше. 

— Справді? — Ріксон повільно підійшов ближче до екрана. Він стояв, заклавши руки за спину, і уважно дивився на дитину, — Мила дівчинка… — тихо мовив. — Не хочеться її ображати.

У його руці з’явився світловий ніж. Марк навіть не встиг кліпнути. Лезо ковзнуло по дитячій долоні. Ейрін скрикнула й заплакала, притискаючи руку до грудей, і кинулася до матері. Та підхопила її, водночас заспокоюючи й сварячи.

— Це… не насправді… — похитав головою Марк. — Це блеф…

— Думаєш, у мене є час на жарти? — усміхнувся Ріксон і простягнув йому телефон. — Подзвони.

Марк схопив його тремтячими руками.

Набрав номер.

— Мамо… як… — почав він.

— Марку, щось термінове? — перебила жінка. — Ейрін порізала руку. Не знаю як… здається, глибоко. Можливо об ріжок своєї іграшки..

У Марка пересохло в горлі.

— Подбай про неї… я… потім подзвоню…

Він опустив телефон.

— Найнижчий рівень населення це не інакше ніж зборище піддослідних щурів, Марку. У вас там лиш ілюзія свободи, боротьби за життя, чи навіть душевність. Ви всі лиш частина експерименту великих. Ти маєш бути мені вдячним, що я показав тобі інший світ. Та на щастя, нам немає діла до вашого смердючого життя. Крім тих осіб, які нас цікавлять. 

— Ну і чим же вас зацікавив я? 

— Ти зламав нашу систему. Створив ілюзію, що ти — один із нас.

Марк лиш розчаровано пирхнув. Він дійсно створював комп'ютерні ігри і добре в них розумівся. Проте переважно грав лише одну - ту яка б дозволила змінити рівень життя. Якось він розробив ігровий прототип, що маскувався б під гравця з іншого рівня. Тоді він не думав, що це дієвий метод і не покладав на цю розробку великих надій. Тож, коли йому прийшла щедра пропозиція продати свій винахід, він погодився, бо в той період його мати сильно занедужала, а грошей на лікування не було. Тож він навіть не встиг якісно протестувати розробку.

— Ти навіть не усвідомлюєш, що зробив, — усміхнувся Ріксон. — Ти обдурив систему.

Він підійшов ближче.

— Поняття не маю як тобі то вдалося, але ти геній, не інакше. Твоя задача дуже проста. Треба створити по суті як комп'ютерну гру. Уважно все продумати, світ, житло, умови проживання та тому подібне. Все крім гравців. Бо гравцями мають стати живі люди, як ти розумієш. Причому має бути ілюзорна картинка, тобто ту, яку бачитимуть спостерігачі, і справжня, ту яку бачитимемо лиш ми. Люди будуть поміщені в комп'ютерний світ і стануть лиш мікроорганізмами для тестування біологічної зброї. Я вже казав тобі, щоб вивчити потенціал грибів потрібна ізоляція, інакше не ми керуватимемо ними, а вони нами. Ідеальна картинка для того, щоб люди захотіти стати частиною експерименту. Щоб грати у гру. Але гратимуть насправді не вони, а ними. 

— Ви бездушні… — прошепотів Марк.

— Це найбезглуздіше відкриття року, Марку. А найгеніальнішим стане гра під мікроскопом, тобто та, яку ти створиш. От тоді і поговоримо, хто з нас двох бездушний. 

— Я хочу дещо попросити.

Ріксон здивовано вигнув губи і посміхнувся. 

— Мені здається, ти не в тому становищі, щоб просити.

— Ти не в тому становищі, щоб просити.

— Якраз у тому. Ви не просите — ви наказуєте. А я лише прошу. Я ж лише комашка….

Ріксон усміхнувся. Здається хлопець зачепив правильні струни. Грав по його гордості, зверхності, самолюбству.

— Ти вмієш улесливо говорити, хлопче. І чого ж ти хочеш?

— Голограму єдинорога.

Вчений вибухнув голосним сміхом. 

— Не знав, що у тебе така ніжна душа, — розсміявся, а на екранах з'явилася коняча морда, що реготала в такт безумному Ріксону. 

— Це для сестри. Їй варто все ще вірити у дива. 

— Диво — це ілюзія, — Ріксон провів рукою, і з’явилася райдуга. — Як це. Просто залом світла.

Вона згасла.

— Можливо, — тихо сказав Марк. — Але вона від світла, а не від темряви. І обіцянка Бога, а не знак величі диявола. Ви можете скільки завгодно експериментувати, створювати ілюзії, робити нові відкриття, але вам ніколи не переплюнути Творця. Бо ви лиш його жалюгідні копії, які він може стерти так само легко, як і створив.