Розділ 3. Замість Творця

Марк стояв, як скований. Він майже фізично відчував ті лазерні промені на собі. Вони, як невидимі ліани, обплітали його, душили безвихіддю. Не треба бути особливо розумним, щоб здогадатися, що темні легенди про це місце, були аж ніяк не легендами. 

— І що ж ви від мене хочете? — запитав хлопець неприязно. 

— Коли ти тільки зайшов сюди, ти був в захваті від мене, що ж тепер змінилося? — розсміявся вчений. 

— Я не знаю чи правильні мої здогадки, та щось мені підказує, що ми з вами по різному дивимося на світ. Ми крокуємо в протилежних напрямках. Так, я дійсно прагну жити у вищому рівні, але ставати частиною чогось забороненого я не хочу. 

— Марку, ти не зрозумів мене. Я не прошу тебе, це не мої методи, — сміявся Ріксон. — Ти, значить, хочеш відвертих розмов, гаразд? — розвів він руками. — Ти, Марку, для мене лиш комашка, піддослідна мурашка, з якої мені потрібно витягнути все для мене необхідне. Я планую зробити з тебе ляльку, але не хвилюйся я як і кордицепс, не вражатиму твій мозок, бо якраз він мені і потрібен. Я лиш смикатиму за потрібні мені ниточки, а ти бігтимеш в тому напрямку, який потрібен для мене. Тож, можливо, з часом, частина твоїх людяних клітин заміститься бажанням керувати, хтозна? — розсміявся вчений. — Можливо ти і сам захочеш стати одним з нас.

— Ні, я прагну бути собою. 

— Я так і знав, що ти такий. Тому, — розвернувся Ріксон до великого екрана, — Я смикатиму за інші ниточки.

   Марк побачив на екрані зображення своєї сім'ї. Мала Ейрін, що носилася з фігуркою єдинорога, маму, що готувала щось на плиті. Картинка змусила остаточно перестати дихати. Здавалося, що лазери ось-ось задушать. 

— Вам не дістатися до них. Ви з ними з різних світів! — безпорадно гаркнув хлопець, який десь підсвідомо розумів, що його рівень життя керований найбільше. 

— Та невже? — здивовано глянув на нього вчений. — Ти наївний і смішний, — говорив підходячи до екрана близько. Стояв заклавши руки за спиною і пильно вдивлявся в дитяче обличчя. Мала всміхалася, пригаючи іграшковим єдинорогом по імпровізованим горам з подушок. — Мила дівчинка, не хочеться її ображати, — продовжив дістаючи світловий ніж. Хлопець навіть оком не встиг моргнути, як Ріксон провів ним по дитячій долоньці. Мала миттю заплакала тримаючись за поранену руку і побігла до матері. Мама  пригортала і лаяла її одночасно.

— Це не насправді,  — захитав головою хлопець, — Це ж все блеф, — говорив нервово посміхаючись. 

— Думаєш такі як я мають час на жарти? — посміхнувся вчений простягаючи юнаку власний телефон. — Ось, подзвони їм і запитай, пожартував я чи ні? Бо твій телефон тут не тягне. А мій тягне у будь-якому рівні.

Марк тремтячими руками схопив телефон. Набирав знайомий номер. 

— Мам, привіт. Як…— хотів щось запитати, але мати обірвала його на пів слова.

— Щось термінове, Марку? Бо Ейрін десь порізала руку, не знаю, здається, поріз глибокий. Може об ріжок своєї іграшки. 

— Ні, ти потурбуйся про неї. Я…— хотів щось додати, але в горлі пересохло. 

— Найнижчий рівень населення це не інакше ніж зборище піддослідних щурів, Марку. У вас там лиш ілюзія свободи, боротьби за життя, чи навіть душевність. Ви всі лиш частина експерименту великих. Ти маєш бути мені вдячним, що я показав тобі інший світ. Та на щастя, нам немає діла до вашого смердючого життя. Крім тих осіб, які нас цікавлять. 

— Ну і чим же вас зацікавив я? 

— Тобі якось вдалося обійти нашу гру. Створити ілюзію, що ти один з нас. 

Марк лиш розчаровано пирхнув. Він дійсно створював комп'ютерні ігри і добре в них розумівся. Проте переважно грав лише одну, ту яка б дозволила змінити рівень життя. Якось він розробив ігровий прототип, що маскувався б під гравця з іншого рівня. Тоді він ніяк не думав, що це дієвий метод і не покладав на цю розробку великих надій. Тож, коли йому прийшла щедра пропозиція продати свій винахід, він погодився, бо в той період його мати сильно занедужала, а грошей на лікування не було. Тож він навіть і не встиг якісно протестувати розробку, одразу ж її продавши. 

— Ти, мабуть сам не в курсі, що твій винахід обдурив нашу систему вищого рівня. Поняття не маю як тобі то вдалося, але ти геній, не інакше, — розсміявся Ріксон. — Твоя задача дуже проста. Тобі треба створити ну по суті як комп'ютерну гру. Уважно все продумати, світ, житло, умови проживання та тому подібне. Все крім гравців. Бо гравцями мають стати живі люди, як ти розумієш. Причому має бути ілюзорна картинка, тобто ту, яку бачитимуть спостерігачі, і справжня, ту яку бачитимемо лиш ми. Люди будуть поміщені в комп'ютерний світ і стануть лиш мікроорганізмами для тестування біологічної зброї. Я вже казав тобі, щоб вивчити потенціал грибів потрібна ізоляція, інакше не ми керуватимемо ними, а вони нами. Ідеальна картинка те, що мають бачити люди, щоб захотіти стати частиною експерименту. Щоб грати у гру. Але гратимуть насправді не вони, а ними. 

— Ви бездушні знаєте? — запитав хлопець, на що вчений лиш розсміявся. 

— Це найбезглуздіше відкриття року, Марку. А найгеніальнішим стане гра під мікроскопом, тобто та яку ти створиш. От тоді і поговоримо, хто з нас двох бездушний. 

— Я хочу дещо попросити.

Ріксон здивовано вигнув губи і посміхнувся. 

— Мені здається, ти не в тому становищі, щоб просити.

— Якраз в тому. Бо люди з вищого рівня не здатні на це, вони не просять, а вимагають. А я лиш мурашка, що сподівається на ваше милосердя.

Ріксон голосно розсміявся. Здається хлопець задів правильні струни. Грав по його гордості, зверхності, самолюбству.

— Ти вмієш улесливо говорити, хлопче. І чого ж ти хочеш?

— Голограму єдинорога.

Вчений вибухнув голосним сміхом. 

— Не знав, що у тебе така тонка дівоча душа, — сміявся, а на екранах з'явилася коняча морда, що реготала в такт безумному Ріксону. 

— Це для сестри, їй варто все ще вірити у дива. 

— Диво — це лиш ілюзія. Знаєш на що воно схоже? — запитав Ріксон виводячи рукою веселку. — На райдугу, ось глянь як виграє, скільки тут кольорів, і як яскраво і далеко простягається. Але по-суті, то лиш заломи світла. Атмосферне оптичне явище, що виникає після грози і зникає так само як і з'являється.