Розділ 2. Розмови про гриби

Марк несміливо переступив поріг. Усі обличчя Ріксона, що майоріли на екранах, одразу повернулися до нього. Якби вони не були частиною комп’ютерної системи, їх легко можна було б сприйняти за живих людей — настільки правдоподібно вони виглядали.

Марку стало моторошно від їхніх пронизливих поглядів, які ніби витягували з нього саму душу. Тож він швидко відвів очі й зосередився на єдиному скляному вікні в кімнаті.

Навпроти стояв справжній Ріксон.

— Вітаю, Марку, — заговорив учений, усміхаючись і закладаючи руки за спину. — Як тобі моя кібернетично-біологічна лабораторія? Вражає, чи не так?

— Тут усе таке…

— Фантастичне? — підхопив Ріксон.

— Дуже, — зізнався Марк.

— І що ж вразило тебе найбільше? Якщо не рахувати голограмного павука, — розсміявся він.

— Гриби, — відповів хлопець, теж несміливо усміхнувшись.

— От і мене вони вражають, — кивнув учений. — Гриби — це те, що людство намагається дослідити століттями, але вони щоразу підкидають нові таємниці. Це одні з перших організмів на планеті… і, я певен, будуть останніми, хто зникне. Вони надзвичайно живучі. Вони виживають там, де інші не прожили б і кілька секунд.

Раптом Ріксон витягнув пальцями з повітря прозорий екран, швидко ввів щось — і на ньому з’явилися маленькі прозорі капсули з хвостиками та порошком усередині.

Ще мить — і ці капсули вже лежали в його долоні.

— Знаєш, що це?

— Схоже на пуголовків, — припустив Марк.

Ріксон розсміявся і жбурнув «капсулу» в один із екранів. Марк навіть не встиг кліпнути, як поверхня вкрилася тріщинами, а в центрі утворилася дірка, ніби від кулі.

— Ні, це зброя, як бачиш.

Вчений говорив спокійно, від цього чомусь було моторошно. 

— Там, в капсулі, спори гнійного гриба Pilobolus crystallinus. Спори цього організму летять швидше кулі та будь-якого живого організму. Для порівняння, — розповідав вчений виводячи на екран зображення американської ракети Сатурн-5, — Ця ракета розганяється не швидше ніж 40м/с², в той час, як спора цього гриба здатна досягати швидкості 25м/с. Цей гриб ще називають капелюхометом. Ми з'єднали його спори з гострими порошкоподібними частками, і ось…найшвидша зброя світу прямо перед тобою. Але не хвилюйся, це лиш її комп'ютерний прототип, тож ти в безпеці, — закінчив Ріксон.

 Марк помітив, що дірка в екрані повністю зникла, як і всі тріщинки. 

— Це… було… — Марк не міг підібрати слів.

— Неймовірно? — усміхнувся Ріксон. — Я знаю.

Він зробив паузу.

— Скажи мені, Марку… який організм є найбільшим на планеті?

— Гриб? 

— Саме так, — кутики губ Ріксона зухвало здійнялися у посмішці, — Поглянь сюди, Марку, —продовжив Ріксон, відкриваючи на екрані зображення темного лісу. Завдяки великій кількості моніторів весь кабінет наче став самим лісом. Хлопець навіть відчув його запах. Одразу пригадав слова чоловіка в костюмі, що вони працюють над цим органом чуття і схоже на те, що дуже вдало. — Це ліс заражений білою гниллю, що спричинили гриби під назвою — опеньок темний. Це найбільші організми на землі, проте виявили їх масштаби зовсім не давно, позаяк майже вся їх частина захована під землею, — говорив той повертаючи екран, від чого вони опинилися наче під ґрунтом. Марк побачив коріння дерев сполучені міцелієм гриба. Його ниткоподібна структура була скрізь. — Цей гриб простягається тут на 10 км². Весь ліс це його заручник, але, по-суті, самого захоплювача і не видно. Це вважай ще один вид зброї, Марку. 

Марк відчув, як холод пробігся спиною. Йому здалося, що він задихається. Він відчував запах сирості та гнилі. У нього було таке враження, що його похоронили заживо, до того ж в живій труні. 

— Повернімося на поверхню, бо бачу тобі тут стало некомфортно, — посміхнувся вчений.

"Чудова ідея", — подумав хлопець, але не сказав цього в голос.

— Але знаєш в чому проблема, хлопче? — запитав Ріксон.

Затим він пальцями згорнув ліс і повернув екранам своє зображення. 

Марк лиш заперечно похитав головою. 

— Гриби заборонені як компонент біологічної зброї. І не дарма. Вони надто швидко змінюються. Мутація, яка пізніше пошириться по всій популяції, закріплюється за одне покоління, — пояснював Ріксон,  дивлячись на хлопця, що досі не міг вийти з ступору. — Бачу, Марку, тобі важко второпати, що я маю на увазі, тож поясню на прикладі, — посміхнувся вчений. — Якщо  одну ділянку, допустимо, пшеничного поля пшеницю захопив грибок, пробивши всі захисні механізми, то з другим сортом можна буде попрощатися, бо дуже скоро грибок захопить все поле, а через кілька сезонів весь світ. 

— Хвороба пошириться ним, мов чума. Одна мутація — і за кілька сезонів можна втратити все, — прошепотів Марк, все ще дивлячись на заражене поле. 

— Ти второпав, — всміхнувся вчений.

 “Але, що якщо така грибкова чума вразила б людство?” -  Марку стало недобре від однієї цієї думки. Він залишив її при собі. 

— Читав казку про джина? — несподівано запитав вчений, на що Марк лиш здивовано закліпав. — Швидше за все читав, так ось, хлопче, якщо безконтрольно випустити цього “грибного джина”, то він дуже скоро буде скрізь. Але якщо його ізолювати в пляшці, то інша справа чи не так?

  Марк лиш ствердно кивнув. “Нехай чумовий джин сидить у клятій пляшці!”

 — А тепер про найцікавіше, Марку. Знаєш в що гриб кордицепс перетворює ось цю мураху? — запитав Ріксон виводячи на екран нове зображення.

— Я не знаю, — знизав плечима хлопець, — Може в їжу? — припустив, слідкуючи за реакцією вченого. Ріксон лиш розсміявся і Марк зрозумів - мимо. 

— В зомбі, хлопчику. Так-так, тобі не причулося. Мурашка заражена цим грибом стає повністю підконтрольною. Кордицепс змушує робити її хаотичні рухи, і спрямовує на пошуки оптимального місця для свого проростання. Гриб контролює все – напрямок руху, висоту, і навіть, що є доволі таки цікавим фактом, змушує комаху поїдати листя рівно опівдні. Ця комашка так і помирає стиснувши своїми щелепами стебло. І невдовзі з її голови проростає сам гриб.