Розділ 1. Потрапити у лабораторію

    Що відчуває людина поміщена під мікроскоп? Наче вона лиш якийсь піддослідний біоматеріал. Наче й не людина зовсім. Вона лиш іграшка в чужих руках за якою ретельно стежать. Лиш мікроорганізм під чужою лупою. Без особистого простору. Мислення. Життя. 

    Розміри лабораторії вражали. Величезне приміщення займало сотні гектарів,  у той час, як там працювало менше сотні людей. Доступ для сторонніх туди був відсутній. Все суворо контролювалося найсучаснішими комп'ютеризованими методами охорони. 

— Надати доступ, — проговорив чоловік в діловому костюмі підставляючи власне обличчя під сканер. Маленькі лазери швидко пробіглися по його обличчю. Після чого прозвучала фраза: "Доступ дозволено". Чоловік в костюмі посміхнувся, запрошуючи разом з собою в середину і юнака, що стояв поруч. 

— Не губися, Марку, бо якщо довго стоятимеш на вході ці лазерні промінчики розсічуть тебе навпіл, — пояснив чоловік хижо посміхаючись до юнака, що поспішно зайшов нервово глитаючи. 

   Всередині приміщення чимось нагадувало парник в перемішку з комп'ютерним залом. Тут перепліталося штучне життя із живим. Тут панували живі організми й неживі машини. 

— Тобі дуже пощастило, Марку, — говорив чоловік на ходу, а сам хлопчина все ще роззявивши рота крокував за ним. — Сюди потрапити практично неможливо, але твій талант і вміння, вразили Ріксона, саме тому ти тут, — говорив періодично посміхаючись чоловік. — Ти взагалі вмієш говорити, чи ти німий? — перепитав піждимаючи губи й втуплюючись в Марка. 

— Ааа…так, так, — оживився хлопець, наче якийсь відмерзлий експонат з пробірки, — Просто я мало не онімів від побаченого тут світу. 

   Чоловік в костюмі підійняв кутик рота в посмішці та відчинив ще якісь двері, але цього разу лиш вводячи код.

— То…хто насправді Ріксон? — несміливо запитав Марк слідуючи за своїм супровідником. Навколо прізвища Ріксона витало багато чуток та легенд, і не всі вони були світлими.

— Той, хто панує у цьому світі, — обвів рукою приміщення чоловік. 

— Я багато читав про його експерименти, — говорив Марк дещо відстаючи від чоловіка в костюмі, — Він видається генієм, — з захватом говорив Марк, але помітивши на одному з листів павутиння скривився. Хлопець завжди боявся їх власників. А ось і власник - невеликий чорний павук, ховався за листям.

   Чоловік на мить зупинився і розвернувся до хлопця обличчям. Загадково всміхнувшись, сказав:

— Те саме він сказав мені про тебе. 

   Марк ошелешено закліпав очима і збирався щось відповісти, але лиш як риба судомно хапав повітря і не знаходив потрібних слів. Йому нічого не залишалося, як йти за чоловіком в костюмі. 

   Вони проходили крізь плантації грибів. Різноманітність форм та видів була колосальною. Марк все ще з круглими очима всотував в себе все, що бачив. 

— Це що якийсь особливий ґрунт? — запитав Марк, не стримуючись і захоплюючи трошки субстрату в якому росли гриби.

— Грунт? — здивовано перепитав чоловік озираючись на юнака. Потім якось загадково всміхнувся і сказав: — Грунт найзвичайніший, добриво особливе. 

   Марк лиш підтис губи та повернув землю назад в грибницю, обтрушуючи залишки з пальців. 

   Коли вони пройшли парниковий відділ хлопець все ще ледь голову не звертав оглядаючись на чудо-посадки. Озирнувся якраз вчасно, бо ледь не влетів обличчям в гігантську павутину з дивним світінням. Так і завмер перед нею нервово глитаючи. Але з жахом сіпнувся помітивши на власному плечі гігантського тарантула. Сам не помітив, як голосно скрикнув наче злякане дівчисько. 

— Спокійно, — посміхнувся до нього чоловік, помахуючи долонею над його плечем, від чого павук розчинився димними часточками, розпадаючись в повітрі. — Це всього лиш голограма, — говорив намотуючи павутинку собі на палець, потім швидко струсив рукою і павутина теж зникла так само і як з'явилася. — Це наші кібернетики жартують над тобою, — пояснив хмикаючи. — Ти певно хочеш знати звідки вони дізналися про твій страх? 

   Марк ствердно махнув головою. 

— Все насправді дуже просто. Вчені давно встановили, що страх має запах. Тож, кібернетики вловили твої феромони, коли ти помітив того павучка на листочку, от і вирішили погратися з твоєю свідомістю. 

— Але як?

— Лазери тут не тільки на вході, — всміхнувся чоловік, — Вони тут скрізь, — сказав він і скрізь засвітилися маленькі промінчики, що облітали собою все приміщення, — Як бачиш ми з тобою в великій павутині.

Марк здивовано провів головою, маленькі лазерні павутинки облітали все навколо, в тому числі і його самого. 

— Ці маленькі часточки атомного світла вловили твої феромони страху і передали у свідомість головного комп'ютерного павука, тож фактично, ти як на долоньці. Звісно, глибоко в кору мозку вони проникнути не здатні, тому не лякайся. Запах взагалі найменш вивчений з усіх п'яти чуттів, тож як бачиш працюємо і в цій сфері. 

    Павутинки знову стали невидимими, як і феромони самого Марка, що, мабуть, ще досі виділялися вже не стільки від побаченого як від почутого. 

— Це дійсно вражає…

— Ні, разючі відкриття тебе ще чекають попереду, — якось дивно всміхнувся чоловік в костюмі та відчинив ще одні двері. — Ти зачекай поки тут, — зупинив він Марка жестом руки, залишаючи по той бік дверей.

   Чоловік в костюмі зайшов в простору кімнату. Майже весь простір тут займали великі напівпрозорі монітори, всі вони відображали обличчя однієї особи — Ріксона. Сам же Ріксон стояв спиною до чоловіка дивлячись в прозоре скляне вікно за яким, колись мав бути інший світ. 

— Він вже тут? — запитав озираючись до чоловіка в костюмі. 

    Ріксон був чоловіком середніх років з скронями, що сивіли.  Щось було в його погляді хиже і хитре. Одягнений він був у якийсь нанокостюм, що був дуже еластичний і піддатливий, наче б був він із шовку. 

— Тут, чекає за дверима. Але мені здається він занадто простодушний для …ум цього.