Розділ 1. Потрапити у лабораторію

Що відчуває людина, поміщена під мікроскоп? Наче вона — лише піддослідний біоматеріал. Наче й не людина зовсім. Лиш іграшка в чужих руках, за якою ретельно стежать. Лиш мікроорганізм під чужою лупою. Без особистого простору. Мислення. Життя.

Розміри лабораторії вражали. Величезне приміщення займало сотні гектарів, у той час як там працювало менше сотні людей. Доступ для сторонніх був відсутній. Усе суворо контролювалося найсучаснішими комп’ютеризованими системами охорони.

— Надати доступ, — проговорив чоловік у діловому костюмі, підставляючи обличчя під сканер.

Маленькі лазери швидко пробіглися по його рисах. За мить пролунало:
“Доступ дозволено”.

Чоловік жестом запросив юнака поруч.

— Не губися, Марку. Бо якщо довго стоятимеш на вході, ці лазерні промінчики розсічуть тебе навпіл, — хижо посміхнувся він.

Юнак поспішно зайшов, нервово ковтаючи слину.

Усередині приміщення нагадувало суміш парника і комп’ютерного залу. Тут перепліталося штучне життя з живим. Панували організми і машини водночас.

— Тобі дуже пощастило, Марку, — говорив чоловік на ходу. Хлопець ішов за ним, роззявивши рота. — Сюди потрапити практично неможливо. Але твій талант і вміння вразили Ріксона. Саме тому ти тут.

Він зупинився і прищурився:
— Ти взагалі вмієш говорити чи ти німий?

— А… так, так, — оживився Марк, наче відмерзлий експонат із пробірки. — Просто я мало не онімів від побаченого.

Чоловік ледь усміхнувся і відчинив ще одні двері, цього разу вводячи код.

— То…хто насправді Ріксон? — несміливо запитав Марк.

Навколо цього імені ходило багато чуток. І не всі вони були світлими.

— Той, хто панує у цьому світі, — чоловік обвів рукою приміщення.

— Я багато читав про його експерименти… Він видається генієм, — із захватом сказав Марк.

Та, помітивши павутиння на листку, скривився. Він завжди боявся павуків. А ось і власник - невеликий чорний павук, ховався за листям.

Чоловік зупинився і повернувся до нього.

— Те саме він сказав мені про тебе, — загадково усміхнувся.

Марк ошелешено кліпнув очима. Хотів щось сказати, але лише безпорадно відкривав рот.

Вони рушили далі.

Плантації грибів тягнулися навколо. Різноманіття форм і видів було колосальним. Марк буквально всотував усе очима.

— Це якийсь особливий ґрунт? — не стримався він, зачерпнувши трохи субстрату.

— Ґрунт? — чоловік здивовано озирнувся, а тоді усміхнувся. — Ґрунт звичайний. Добриво — особливе.

Марк мовчки повернув усе назад.

  Коли вони пройшли парниковий відділ, хлопець все ще ледь голову не звертав оглядаючись на чудо-посадки. Озирнувся якраз вчасно, бо ледь не влетів обличчям у гігантську павутину з дивним світінням. Так і завмер перед нею нервово глитаючи. Але з жахом сіпнувся помітивши на власному плечі гігантського тарантула. Сам не помітив, як голосно скрикнув. 

— Спокійно, — посміхнувся до нього чоловік, помахавши долонею над його плечем. Павук розпався димними часточками, які розчинилися в повітрі.   — Це лише голограма.

Чоловік повільно намотав павутинку на палець — і вона зникла.

— Це наші кібернетики жартують над тобою, — хмикнув собі під носа, — Певно….хочеш знати, звідки вони дізналися про твій страх?

Марк кивнув.

— Страх має запах. Вчені це давно встановили. Тож, кібернетики вловили твої феромони, коли ти помітив того павучка на листочку, от і вирішили погратися з твоєю свідомістю. 

— Але як?

— Лазери тут не тільки на вході, — усміхнувся чоловік. — Вони скрізь.

Навколо засвітилися тонкі промені. Вони обплітали все, наче павутина.

— Як бачиш, ми з тобою в павутині.

Марк здивовано провів головою, маленькі лазерні павутинки облітали все навколо, в тому числі і його самого. 

— Ці маленькі часточки атомного світла вловили твої феромони страху і передали у свідомість головного комп'ютерного павука, тож фактично, ти як на долоньці. Звісно, глибоко в кору мозку вони проникнути не здатні, тому не лякайся, — розповів чоловік, і після кількох секунд додав: — Запах взагалі найменш вивчений з усіх п'яти чуттів, тож, як бачиш, працюємо і в цій сфері. 

    Павутинки знову стали невидимими, як і феромони самого Марка, що, мабуть, ще досі виділялися вже не стільки від побаченого як від почутого. 

— Це… неймовірно…

— Ні, найцікавіше ще попереду, — дивно всміхнувся чоловік і відчинив наступні двері. — Зачекай тут.

Марк залишився сам.

Чоловік зайшов до просторої кімнати. У ній висіли напівпрозорі монітори — і всі вони показували одне обличчя. Ріксона. Сам він стояв спиною до входу, дивлячись у скло. За вікном — інший світ.

— Він уже тут? — спитав, не обертаючись.

— Тут, чекає за дверима. Але мені здається він занадто простодушний для …ум…цього. 

— Саме тому він нам і потрібен, — тихо відповів Ріксон. — У нього є те, чого нема в нас. Душа. І ще дуже багато амбіцій і поривань, талант. Він ще не зіпсутий, Патерну, — говорив Ріксон звертаючись до чоловіка в костюмі. — Такі як він не досягають висот через свою, як ти кажеш, простодушність. Їх часто заглушують або використовують такі як ми. 

— Думаєте він погодиться?

— Ні, — засміявся Ріксон, — Такі як він не йдуть на компроміс з власною душею, проте він аж ніяк не дурник, щоб не зрозуміти правду, тому все буде прозоро, як це вікно в моїй кімнаті, — вказав Ріксон в те саме прозоре вікно, — Ми допоможемо йому зробити правильний вибір.

— Яким чином?

Пауза.

— Найслабше місце простодушних — душі їх рідних. Якщо він не хоче, щоб вони потрапили під мікроскоп, то працювати над його створенням разом з нами. 

— А потім? Його зжере комп'ютерний павук чи він піде на добриво для грибів, яке його одразу зацікавило, — посміхався сам до себе чоловік в костюмі. 

— Такі як він занадто прості для цього складного світу. Саме тому їм не дійти до вершин. Якщо його примарна душа йому буде важливішою, то виконавши свою частину роботи він стане лиш один з тих мікроорганізмів. Лиш частиною гри, за якою ми спостерігатимемо з під скельця.