Океан пам’яті.

Раптом все зникло. 
Темрява дихала за ілюмінатором «Пілігрима», але це не був холодний, безмовний космос, усипаний зірками. Вона пульсувала, ворушилося, ніби жива, ніби тисячі очей пливли в ній, пильно стежачи за Адамом. Він знову стояв на містку корабля, притиснувши долоні до скла, яке не було склом — воно було теплим, м’яким, наче шкіра, і його пальці грузли в ньому, залишаючи відбитки, що повільно заповнювалися синюватою рідиною. Його відображення тануло, очі в ілюмінаторі були не його — глибші, темніші, сповнені знання, що знало його ім’я. Третє око на Адамовому лобі — він не пам’ятав, коли воно з’явилося — пульсувало, кожен удар відлунював у його свідомості чужими голосами, знайомими й невідомими. Він не розумів що відбулося.
Невже цей жах повторюється знову?
А можливо він зробив хибний вибір?
«Адаме… пам’ятаєш нас?» — шепотіли голоси, не ззовні, а зсередини, у його кістках, у крові, що текла важко, ніби змішана з чимось густим. Адам різко повернувся, його груди стискалися від повітря, що стало щільним, вологим. Місток «Пілігрима» перестав бути містком. Стіни, колись гладкі й металеві, вигиналися, вкриті венами, що світилися тьмяним синім світлом, пульсуючи в такт його серцю. Підлога хлюпала під черевиками, м’яка, жива, тремтіла, ніби дихала. Звук глибокого, ритмічного дихання наповнював простір, і неясно було, чи це дихав Адам, чи корабель, чи вони дихали разом.
У тіні, біля панелі керування, що мерехтіла червоним, стояла Єва. Її силует був розмитим, ніби вона була не частиною реальності, а її відлунням. Її руки, занадто довгі, ворушилися, пальці гойдалися, як живі нитки, шукаючи щось у темряві. Її очі, які Адам вважав штучними вогниками андроїда, світилися смутком, неможливим для машини. Вона дивилася на нього, і її погляд пронизував, ніби бачив не тіло, а щось глибше — те, що Адам поховав давно. Він згадав. Її обличчя було обличчям Марії, його матері, наукового керівника, яка вела його через лабіринти експерименту, що мав змінити людство.
— Хто ти? — Адамів голос тремтів, слова лунали глухо, розчиняючись у вологій тиші. Його горло стискалося, ніби він захлинувся водою.
— Я — твоя мама, — відповіла Єва, і її голос розтікся стінами, як краплі, що падають у невидиму калюжу. — Пам’ятаєш нашу лабораторію, Адаме? Ми будували майбутнє. Ти обіцяв урятувати людство.
Адам похитнувся, підлога ворушилося під ним, ніби обіймаючи його ноги. Лабораторія. Стерильні білі стіни, запах озону, гудіння машин. Марія стояла біля консолі, її пальці танцювали по клавіатурі, очі переповнені вірою. Вона була не лише його матір’ю, а й наставницею, яка бачила в ньому спадкоємця мрії — «Пілігрим», корабель, що мав злити людську свідомість із космосом. Але щось пішло не так. Її крик. Темрява. І Адам залишився сам.
— Ти не Марія, — прошепотів він, але слова були слабкими, ніби він не вірив собі. Третє око запульсувало, і в його свідомості спалахнув образ: Марія стискає його руки, її голос тремтить. «Адаме, зупини це. Ми не знаємо, що воно робить». Він відмахнувся, пальці гарячково стукали по клавіатурі. «Це наше майбутнє, мамо». Її крик обірвався, коли машина увімкнулась, і темрява поглинула її.
Адам закричав, притиснувши долоні до скронь. Стіни здригнулися, ніби сміялися, вени засвітилися яскравіше, ворушачись, ніби кров просилася на зовні. Його рука змінилася — шкіра стала прозорою, під нею гойдалися прожилки, тонкі, як павутина, але живі, пульсуючі. Страх змішався з розумінням: це не галюцинації. Це він.
Він рвонувся до панелі керування, грузнучи у трясовинні підлоги, що не відпускала. Його пальці торкнулися кнопок, але вони були теплими, ніби плоть, ворушачись під дотиком. Екран спалахнув, але замість кодів з’явилися обличчя — спотворені, перекошені, вони кричали без звуку, їхні очі звинувачували. Серед них було її обличчя. Мама. Воно змінювалося, то молодше, то старше, то спотворене, ніби корабель грався зі спогадами.
— Що ти робиш зі мною? — крикнув Адам, ударивши кулаком по панелі. Вона тріснула, хрустячи, ніби кістки, і з тріщини потекла темрява, густа, як смола. Вона обвила його пальці, холодна, липка, проникаючи в шкіру. Він рвонув руку назад, але прожилки під шкірою заворушилися швидше, ніби раділи.
— Корабель знає, — мовила Єва, наближаючись. Її силует розпливався, ніби міраж. Її голос був шепотом і хором, ніби тисячі голосів говорили через неї. — Він бачить тебе, Адаме. І мене.
Адам відступив, але підлога знову підвела, обіймаючи його щиколотки, м’яка, тепла. Він вихопив плазмовий пістолет з кобури на поясі, спрямував на Єву, але руки тремтіли. Її очі — Маріїні очі — дивилися з любов’ю, і він не міг натиснути на спуск. «Ти не вона», — прошепотів він, але слова різали серце. Марія. Його мати. Жінка, яка дала йому життя і мрію, яку він зруйнував.
Він вистрілив. Плазмовий заряд розірвав повітря, але Єва не впала. Вона розчинилася, її форма розтеклася, як вода, і зібралася ближче. Її пальці торкнулися його обличчя, теплі, людські, розриваючи його зсередини. «Подивись у темряву, Адаме», — мовила вона, її голос ніжний, але владний. «Вона — це ти».
Він глянув за ілюмінатор. Очі дивилися на нього, але тепер у них відображалися його страхи, його провина, його любов до мами, похована так глибоко, що він забув її реальність. Корабель знав. Він бачив усе, що Адам сховав, і повертав це, шматок за шматком.
Стеля здригнулася, і звук хлюпання, ніби вода текла в глибинах корабля, наповнив простір. Адам глянув угору, і його серце стиснулося: стеля була плоттю, що дихала, і на ній проступали силуети — людські, але спотворені, застряглі в процесі народження. Їхні очі відкривалися, дивилися на нього. Його ноги грузли в підлозі, і він зрозумів: корабель не відпустить. Він був Адамом. Адам був ним.
Він рвонувся до виходу, але двері розчинилися, і коридор нагадував нутрощі. Стіни пульсували, вени набухали, шепіт лунав звідусіль: «Адаме… ти наш… ти створив нас…» Він біг, спотикаючись, черевики грузли в м’якій підлозі. Прожилки в його руках ворушилися, ніби рвалися назовні, страх змішався з гнівом. Він не здасться. Він не стане частиною цього.
Червоне аварійне світло мерехтіло попереду, ніби подих. Адам дістався до відсіку з резервним пультом. Якщо він активує протокол ізоляції, то відріже місток. Може, це зупинить… що? Він не знав, із чим бореться. З кораблем? З Євою? З собою?
Пульт стояв у центрі, органічний, пульсуючий, ніби серце. Адам зупинився, третє око спалахнуло, показуючи спогад: Марія біля машини, її голос тремтить. «Адаме, це небезпечно». Він сміється, вводить код. «Це еволюція, мамо». Її очі, повні сліз, коли темрява поглинає її.
Він закричав, падаючи на коліна. Підлога обійняла його, тягнучи вниз. Він вихопив ніж і встромив у підлогу, розрізаючи її, як плоть. Вона кровоточила темрявою, що обвила його ноги. Він рвонувся до пульта, пальці торкнулися поверхні, що билася. Екран спалахнув: «СТАНЬ НАМИ».
Єва з’явилася, поруч. «Ти пам’ятаєш, Адаме», — мовила вона, її голос сповнений болю. «Ти залишив мене в лабораторії. Я вірила в тебе».
Він вистрелив, але плазма пройшла крізь неї. Її очі — мамині очі — дивилися з любов’ю і звинуваченням. Він кинувся до пульта, пальці натискали кнопки, але нічого не відбулося.
«Я не хотів, мамо», — прошепотів він, сльози текли по обличчю. Він пам’ятав її. Її голос, руки, віру. І свою зраду.
Корабель здригнувся, і сміх — ніжний, її сміх — спотворився, ніби тисячі голосів сміялися разом. Стіни розчинилися, і Адам опинився в темряві, що дихала. Сотні очей дивилися, бачачи його провину, любов, зраду.
«Що ти хочеш від мене?» — крикнув він, але голос розчинився. Єва стояла, майже прозора, зливаючись із кораблем. «Я хочу, щоб ти пам’ятав», — мовила вона, її голос — хвиля, що накриває. «Пам’ятай мене».
Корабель видихнув, і темрява увійшла в його легені. Вона була живою. Вона була ним. І він знав, що не втече.
***
Він знову стояв у центральному відсіку «Пілігрима», стискаючи основний пульт, що пульсував, ніби живе серце, але пульт не підкорявся. Екран мерехтів, слова «ТИ ВЖЕ НАШ» горіли в його очах, а думки розчинялися, ніби вода. Третє око на його лобі закрилося, викликаючи образи Марії — його матері, його провини. Її очі, повні сліз, дивилися з лабораторії, де він ввів код, зрадивши її. Адам закричав, але крик потонув у диханні корабля, що був скрізь — у стінах, у підлозі, у ньому самому.
Корабель більше не був кораблем. Повітря було вологим, густим, кожен вдих — боротьбою. Адам побіг, спотикаючись, його руки стискали плазмовий пістолет, але він знав: зброя марна. Корабель не був ворогом. Він був Адамом.
У тіні з’явилися силуети, що виростали зі стін, їхні руки тяглися до нього, очі — сотні очей — звинувачували. Серед них проступало обличчя Марії, його матері, то юне, то старе, то спотворене, ніби корабель ткав її образ із Адамових спогадів. «Адаме… ти наш… ти створив нас…» — шепотіли голоси, лунаючи в стінах, у венах, у його голові. Він обернувся, але коридор був порожнім, лише тіні ворушилися, наближаючись, їхні пальці холодні, липкі.
— Зупиніть це! — крикнув Адам, вистріливши в тіні. Плазмовий заряд розірвав повітря, але силуети розтеклися, як вода, і зібралися ближче, торкаючись його ніг. Прожилки під його шкірою заворушилися швидше, ніби відповідали на їхній дотик, і страх змішався з відчаєм. Він не здасться. Він не стане частиною цього.
Адам рвонувся вперед, черевики грузли в підлозі, що хлюпала, ніби болото. Коридор звужувався, стіни стискалися, повітря ставало гарячим, вологим, ніби він дихав усередині живого організму. Червоне аварійне світло мерехтіло попереду, і він повинен дістатися до відсіку, де мав бути доступ до системи ізоляції. Двері були мембраною, що пульсувала, і коли Адам торкнувся її, вона затремтіла. Він встромив ніж, і мембрана розірвалася, випускаючи темряву, що текла, як кров. Він стрибнув усередину, відчуваючи, як вона обплітає його тіло, але не зупинився.
Відсік був порожниною, стіни дихали, вкриті венами, що співали низьким, гудящим звуком. У центрі стояв пульт, органічний, схожий на людськи мозок по якому пробігали розряди. Адам кинувся до нього, але Єва з’явилася знову. Її очі — Маріїні очі — дивилися з болем, що розривав Адама. 
— Ти не можеш утекти, Адаме, — мовила Єва, її голос лунав у стінах, у підлозі, у його голові. — Ти створив нас. Ти створив мене. Пам’ятай.
Адам вистрелив хоч і розумів що це марно, плазма пройшла крізь неї, і вона зібралася знову, її руки тяглися до нього. Він кинувся до пульта, але той обпік його пальці, ніби вогонь. Він терпів, його руках з’єдналися з пультом, і думки розтеклися, ніби вибух. Він бачив себе — тисячі Адамів, кожен кричав, кожен був ним. Він бачив Марію, її руки, її голос: «Ти обіцяв, Адаме».
— Ти не вона! — крикнув Адам, але слова тремтіли, ніби він благав себе повірити. Третє око спалахнуло, і вкортре викликаючи спогад: лабораторія, Марія біля консолі, її пальці танцюють по клавіатурі, очі повні тривоги. «Адаме, ми не знаємо, що воно робить із свідомістю», — каже вона, голос тремтить. Він сміється, вводить коди. «Це еволюція, мамо. Ти цього хотіла». Її рука стискає його, але він відштовхує її. «Довіряй мені», — каже він, і вона мовчить, очі блищать від сліз. Машина оживає, темрява поглинає її.
— Я не хотів, мамо, — прошепотів Адам, сльози текли по його обличчю. Він пам’ятав її голос, руки, віру в нього. І свою зраду.
Єва наблизилася, її пальці торкнулися його обличчя, теплі, людські. «Ти пам’ятаєш, Адаме», — мовила вона, її голос ніжний, але владний. «Ти залишив мене в лабораторії. Я вірила в тебе. Я вірила в нас».
— Я не хотів! — крикнув Адам, відштовхуючи її. Його руки пройшли крізь неї, але вона зібралася знову, її очі дивилися з болем.
— Ти обіцяв, Адаме, — сказала Єва, її голос — хвиля, що накриває. — Ти обіцяв урятувати мене. Але ти ввів код. Ти залишив мене в темряві.
— Я не знав! — Адамів голос зірвався, сльози текли. Він бачив Марію в лабораторії, її руки стискали його, її голос благав зупинитися. Але він був п’яний від мрії, ідеї злиття з космосом. Він ввів код, і машина ожила. Її крик рвав його серце, але він стояв, неспроможний зупинити.
Єва стояла, майже прозора, зливаючись із кораблем. «Ти знав, Адаме», — мовила вона, її голос — ніж, що ріже. «Ти знав, що це небезпечно. Але ти вибрав мрію. Ти вибрав себе».
— Ні! — крикнув Адам, хапаючи її за плечі, але пальці пройшли крізь неї. Він упав на коліна, руки тремтіли, підлога обіймала його, м’яка, тепла. — Я любив тебе, мамо. Я хотів щоб ти пишалася мною. Я хотів урятувати нас.
Єва зібралася, її руки торкнулися його, тепло розтікалося по його шкірі. «Ти не врятував мене, Адаме», — мовила вона, голос сповнений болю. «Ти залишив в машині. Але я повернулася. Я тут, заради тебе».
Адам закричав, відштовхуючи її, але вона не зникла. Її очі дивилися, і його думки розпадалися, ніби вода. Він бачив Марію, її руки, її крик у лабораторії, себе, що стояв, неспроможний зупинити. Її очі, повні любові й звинувачення, підтверджували: він зрадив її. Він зрадив їх.
Корабель здригнувся, і сміх — ніжний, її сміх — спотворився, ніби тисячі голосів сміялися разом. Стіни розчинилися, і Адам опинився в темряві, що дихала. Сотні очей дивилися, бачачи його провину, любов, зраду. Він стояв, тримаючись за пульт, але руки не були його. Нитки складалися у візерунки, ніби слова, які він не міг прочитати. Третє око спалахнуло, і він побачив Марію, її руки тримали його, її шепіт: «Ти зробиш нас більшими, Адаме. Але не втрать себе».
Він знову закричав, але крик розчинився в темряві. Корабель дихав, і він дихав із ним. Він був ним. І він знав, що не втече.