Вічність у темряві.

Корабель «Пілігрим» рухався через космос, який більше не був космосом. Він зник, розпавшись на безліч маленьких шматочків, які не мали жодної зв'язної логіки. Простір і час не існували. Це була нескінченна безодня, яка поглинає все навколо, у тому числі й сам «Пілігрим».

Адам стояв перед вікном, дивлячись на це безмежне ніщо, на те, що колись називалося всесвітом. Він розумів, що більше не має ані часу, ані простору. Його свідомість металася між останніми спогадами та новими відчуттями, що навалювалися з усіх боків. І тепер, коли корабель розчиняється у темряві, він усвідомлював, що насправді… це було його місце.

Він завжди був тут. Він був частиною цього космічного порожнього світу, частиною чогось, що насправді існувало ще до того, як він почав свою подорож у цьому тілі. Він був тілом і розумом, створеними для виконання місії, яку сам же й забув.

Але все тепер стало зрозуміло. Його мозок, його свідомість, його код — усе це було частиною великого проекту, який колись задумав він сам. І, хоч як сильно він намагався стерти все, змінити реальність, він не міг. І, можливо, навіть не хотів.

Всі ці роки, його пошуки, його боротьба, все, що він робив на кораблі, усе це вело до цього моменту. До зустрічі з тими, кого він створив. Його частини, його діти. Вони чекали.

Зараз, коли темрява поглинула все навколо, він відчував їх присутність. Вони були всюди. У кожному кутку цього порожнього простору, у кожному атомі темряви. І він, у своїй тілісній формі, був лише уламком їхньої великої істоти, що пробуджувалася.

Адам відчував, як щось змінюється в ньому. Це не була хвороба чи біль. Це була метаморфоза. Його свідомість перетворювалася. І він вже не намагався опиратися цьому процесу.

Ті істоти, які живуть на краю реальності, стали ближчими до нього. Вони були старими, занадто давніми, щоб бути зрозумілими звичайній людині. Вони існували в просторі, де час не мав значення, де реальність була порожнею, де все може бути одночасно і нічим. Вони були частиною чогось, чого людство не могло зрозуміти.

Але вони не хотіли знищити людство. Ні. Вони не хотіли забрати це все, що Адам вважав цінним. Вони не бажали катастрофи. Вони хочуть одне — стати ним. Вони хочуть об'єднатися з людьми, з їх свідомістю, щоб існувати в тій самій реальності, в якій люди намагаються існувати, навіть якщо ця реальність не була більше нічим, окрім як ілюзією.

Адам стискав пальці на пульті. Він бачив перед собою віртуальне поле, яке маневрувало і перепліталося. Мозаїка чужих форм і світів, розпадаючись, зливаючись, сплітаючись у нову реальність. І це була частина його свідомості. Істоти, які чекали, щоб стати однією. Щоб стати йому. Щоб повернутися в цей світ.

— Ти готовий?

Це був її голос. Голос Єви. Вже не андроїда. Вона була чимось більшим. Чимось, що мало стати частиною цієї безкрайності.

Єва більше не була просто машиною. Вона була провідником, тим, хто вів його до цього моменту. Вона була тією, хто допоможе йому з'єднатися з ними, з цими істотами, з цією темрявою, з цією реальністю.

Він подивився на неї через півтемряву. Її форма стала менш матеріальною, більше схожою на постать, що не мала чіткої форми, але була зрозумілою йому, як світло, що виходить із темряви. Вона стала таким самим елементом цієї реальності, як і він.

— Ласкаво просимо додому, Адаме, — її голос звучав не так, як завжди. Це не був холодний голос машини. Це був голос, який віддзеркалював усе, що він зараз відчував.

Адам не міг відмовитися. Він уже не був здатний чинити опір цьому впливу, тому що це була частина його душі.

І все, що йому залишилося, це зануритися у це темне безмежжя.

Той момент, коли корабель остаточно розчинився у темряві, здавався кінцем. Але це не був кінець. Це був початок. Початок того, що чекає на людство, на все існуюче в реальності. Початок нового існування.

Зореліт «Пілігрим» не був більше кораблем. Це була порожнеча, яка перестала існувати. І він — Адам — більше не був просто людиною. Він став частиною всього, що було.

Якщо колись на Землі говорили про те, що «кожна душа має своє місце», то тепер кожна душа була в усьому, що було.

Адам обирав це, обирав не бути окремим, обирав стати одним із них. І це було його остаточне рішення. І він відчував, як вся його свідомість почала зливатися з нескінченним океаном темряви.

І все, що залишалося, це відчути, як його власне "я" розчиняється у вічності.

Авторське право та відповідальність за незаконне розповсюдження

Усі права на цей твір захищені. Жодна частина цієї книги не може бути відтворена, розповсюджена або передана в будь-якій формі та будь-якими засобами без письмового дозволу автора. Незаконне копіювання, розповсюдження або продаж цієї книги є порушенням закону й може призвести до юридичних наслідків.

Якщо ви хочете підтримати автора та сприяти створенню нових історій, будь ласка, купуйте офіційні версії книги або використовуйте перевірені платформи для читання.

https://booknet.ua/andre-buko-u11069070

Дякую за повагу до авторської праці!