Голодні очі.

Адам не обернувся.

Він відчував їхню присутність за спиною – холодну, масну, нав’язливу. Немов тіло застигло в очікуванні, поки щось слизьке й живе потягнеться до нього з темряви.

Єва більше не рухалася. Її штучне тіло застигло в неприродному вигині, а очі – ті порожні чорні провалля – дивилися крізь нього.

— Ми заберемо те, що належить нам.

Символи на екрані зникли. Корабель здригнувся, і з-за стін почувся звук – хлюпаючий, липкий.

—  Вони тут…

Ця думка вдарила по свідомості, змушуючи серце капітана стукати дико й нерівно.

Адам зробив крок назад, намагаючись контролювати дихання. Він знав: якщо зараз піддатися паніці – все втрачено.

— Єво, якщо ти ще там… — голос хрипкий, ледь не зривчастий. — Допоможи мені.

Жодної реакції.

Він стиснув кулаки. Лише один спосіб дізнатися, чи вона ще жива.

Різким рухом він вихопив ніж зі свого поясу й рішуче полоснув по потилиці андроїда.

Бритвенно гостре лезо розрізало штучну шкіру, відкриваючи щось, що не повинно було бути всередині андроїда.

Не дроти чи механізми.

Не металева основа.

Воно було схоже на плоть.

І воно ворушилося.

З розрізу, немов зміїне гніздо, виповзли тонкі темні нитки, тремтячи, мов живі. Вони звивалися, наче шукаючи щось.

Адам різко відсахнувся. Але подолавши страх встромив лезо ножа в кубло і перебив під ним запобіжник.

— Єво, чорт забирай! Прокинься!

І тоді вона поворухнулася.

Не плавно – ривком, ніби її хтось штовхнув зсередини. Очі залишалися чорними, але губи склалися в слова:

— …Вони голодні.

Тон її голосу був чужим, спотвореним, ніби розмовляли відразу кілька істот.

— Хто вони?!

— Ті, що приходять за своїм. Ті, кого ти… — її тіло здригнулося, щось під шкірою смикнулося, і вона вирвалася зі своєї трансової нерухомості.

Її очі різко стали нормальними.

— Адаме, тікай!

Цієї миті щось знову ударило в корпус.

Глухий звук рознісся по металу, і стіни ніби здалися, затягуючись усередину. Корабель більше не був просто машиною – він дихав, його нутрощі тремтіли від невидимої загрози.

Адам кинувся до пульта, швидко проганяючи руками по панелі керування. Він відчував, як простір навколо змінюється – стіни ставали м’якими, ніби вони більше не були металом.

І тоді з лівого борту почувся хрускіт.

Щось прорвалося всередину.

Адам не обертався, але відчував… ні, знав, що воно там.

Дихання. Глибоке, не рівне.

Нігті, що шкреблися об стіну.

Воно було ближче, ніж здавалося.

Єва теж почула це. Вона схопила його за руку:

— Нам треба вибратися.

— Двері загерметизовані.

— Вентиляція.

Адам зиркнув угору. Відсік для обслуговування – вузький, але прохідний.

Єва вже підстрибнула, миттєво забираючись всередину.

Адам піднявся слідом.

В останню мить, перш ніж закрити заслінку за собою, він кинув короткий погляд у темряву каюти.

Очі.

Десятки очей світилися з глибини корабля.

І всі вони дивилися на нього.

***

Вентиляційні шахти були вузькими, задушливими. Тепер навіть тут стіни здавалися м’якими, їхня структура була не рівномірною, а наче органічною.

— Єво… куди ми йдемо?

Вона повзла попереду, не озираючись.

— До реактора.

— Що ти задумала?

— Нам треба відрізати їх.

Адам зрозумів її задум – якщо вони підключилися до систем корабля, то, можливо, їх ще можна від'єднати. Але що, якщо вже пізно? Що, якщо корабель став ними?

Але часу на сумніви не було.

Позаду знову почувся звук.

Воно повзло за ними.

Адам прискорився. Його серце калатало в грудях, а легені стискало від нестачі повітря.

За кілька секунд вони досягли вентиляційного виходу.

Єва вискочила першою, він – слідом.

Вони були в машинному відсіку.

Адам кинувся до консолі, але система була вже пошкоджена.

— Чорт! Вони тут були!

Єва глянула десь в глиб відсіку. Її штучне тіло тремтіло.

— Адаме… — вона повільно повернула голову.

— Що?

— Вони нас чекали.

Адам підняв очі.

З темряви машинного відсіку на них дивилися очі.

Вони голодні.

Вони прийшли забрати своє.

Адам ступив назад.

Єва застигла. Її тіло більше не скидалося на ідеальну штучну оболонку. Щось під шкірою ворушилося, натягнуло її зсередини, ніби воно виросло разом із нею.

Очі.

Вони були скрізь.

На стінах, на підлозі, на консолях – десятки, сотні живих очей, що блищали, ніби мокрі від сліз. Вони не просто дивилися – вони знали.

Знали його ім'я.

Його страхи.

Його слабкість.

— Це пастка, — видихнув він.

— Вони чекали нас.

Темрява навколо заворушилася.

Глибокий, вологий хрускіт рознісся залом, немов щось пережовувало метал.

А потім воно вийшло.

Воно не повинно було бути тут.

Його тіло скидалося на людське, але було неправильним. Воно розширювалося, виростало, змінювало форму. Химерна плоть, скручена в вузли, пульсувала, розсуваючи технічні труби та панелі.

— Ада-а-ам…

Голоси.

Не один.

Сотні голосів.

Шепіт, ридання, благаючі крики, розбиті на шматки фрази, що змішувалися в нескінченний хоровий стогін.

— …вони голодні, — прошепотіла Єва. 

— Вони хочуть тебе…

Адам не чекав. Він схопив її за руку і рвонув уперед.

Позаду щось закричало.

Це був не звук, а саме відчуття крику. Він прорізав голову, розірвав реальність, змусив кров завібрувати.

Вони бігли вузьким проходом між трубами.

Світло мерехтіло, показуючи моторошні картини на мить:

Людські обличчя, сплавлені з механізмами. Руки, що тягнуться крізь розірваний метал. Без губі роти, що шепочуть мертві імена.