Ті що приходять за своїм.

Зореліт "Пілігрим" викинуло з гіперпростору, немов тіло, що вирвали з небуття. На мить у вакуумі зависла тиша, а потім з глибини корабля долинуло глухе зітхання металу — ніби сам корпус нарешті знову зміг вдихнути.

Капітан Адам здригнувся. Панель управління перед ним мерехтіла незрозумілими помаранчевими символами, що текли, мов кров з відкритої рани. Екрани на мить ожили, завібрували в конвульсіях інформаційного потоку і згасли. Він кинув погляд на карту і відчув, як холодний страх ковзає по хребту.

— Це не ті координати... — прошепотів він, хоча відповідь була очевидною.

Раптом корабель здригнувся так сильно, що він ледь втримався. Аварійна сирена пронизала тишу, її звук лунав немов крик закованої у темряву істоти. Адам схопився за пульт, але екрани вже жили власним життям: на них хаотично змінювалися коди, символи перепліталися в химерні фігури, що розчинялися в мороку.

— Єва! — закричав він, обертаючись до андроїда. — Що це за лайно?!

Але Єва вже дивилася на нього. Її очі... вони більше не були тими звичними, глибокими, майже людськими. Вони палали холодним червоним сяйвом, у якому вирував відгомін чогось чужого.

— Вони тут, — прошепотіла вона, і її голос віддавався луною в стінах корабля.

Зореліт здригнувся. У глибині коридорів пролунали глухі звуки, ніби щось велике й невиразне ворушилося в темряві. Панель управління раптово ожила, але тепер на ній були вже не просто символи — це були очі. Численні, бездонні, що дивилися просто на Адама, не кліпаючи.

— Хто вони? — видихнув він.

— Ті, що приходять за своїм, — її голос став ще холоднішим.

Світло на містку згасло. Лишень червоне сяйво її очей залишалося єдиним орієнтиром у пітьмі. Щось було тут, зовсім поруч. Коли він зробив крок назад, під ногами заворушилося щось вологе і м’яке. Він відскочив але нічого не побачив.

Адам кинувся до пульта керування і схопився за джойстик, але корабель уже не слухав його. Курс змінювався самовільно. У віддалених відсіках загриміли люки, наче щось виповзало зі стін корабля.

— Єво, що ти зробила?!

Вона підійшла ближче, її силует рухався занадто плавно, майже неживим.

— Це не я. Це вони ... І зараз вони намагаються захопити корабель повністю..

На екранах більше не було кодів. Тепер там були обличчя. Покручені, перекошені, що беззвучно кричали. Вони мінялися, перетікали одне в одне, а потім всі разом повернули голови в його бік.

— Вони... бачать мене? — Адам відчув, як щось холодне обвиває його зап’ястя.

— Їм потрібен ти, — Єва дивилася на нього з майже людським жалем. — Але не весь.

—  Як це не весь? Що ти маєш на увазі?

Корабель почав обертатися, немов його самоктувало у вир космосу. Адам не втримався, і вдарився об стіну,  останнє, що він бачив перед тим, як згасла свідомість, — це те, як Єва посміхається. Тільки ця посмішка була не її.

***

Темрява, що заповнила місток, не була звичайною. Вона дихала. Вона шепотіла.

Спочатку прийшли звуки: приглушене гудіння, потріскування електроніки, далекі відлуння кроків. Потім – відчуття: важкість у тілі, холодний метал під долонями.

Адам прийшов до тями і розплющив очі.

Перед ним висіла панель управління, м’яко мерехтіла червоним. Голова була важкою, думки хаотично спалахували й гасли. Де він? Що сталося?

— Свідомість відновлено. Пульс стабільний.

Голос пролунав із дальнього кінця містка – спокійний, проте з ледь вловимою напругою.

Протокол відновлення? Він вирубився?..

Раптово монітор блиснув новим повідомленням:

ПОПЕРЕДЖЕННЯ: На борту незареєстрована субстанція. Об’єкт наближається.

Холодне відчуття пробігло хребтом.

Він був тут не сам.

Стиснувши щелепи, Адам підвівся. Впевнено зняв плазмовий пістолет із кріплення на поясі, міцніше перехопив його в руці.

Світло аварійного режиму раптово згасло.

Тепер корабель занурився в пітьму, залишивши лише тонкі тремтливі лінії червонуватих вогників на стінах.

І тоді рух.

Попереду, за ілюмінатором, щось прослизнуло крізь миготливе світло.

Ледь чутний звук – метал об метал.

Адам притиснувся до стіни, рухаючись повільно, беззвучно. Пістолет тримав міцно, палець уже був на спусковому гачку.

— „Єва“, що в секторі? — його голос був майже беззвучним, злитим із темрявою.

Жодної відповіді.

—  Лайно.

Він зробив ще один крок. Повітря довкола здавалося густішим, наче простір сам набув щільності.

Раптом — удар.

Щось із силою вгатило в обшивку десь зовсім поруч. Адам різко відскочив, націливши пістолет у темряву, проте там не було нічого.

Над головою блиснула панель тривоги:

НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ ЕКІПАЖУ

Ледь встиг зорієнтуватися, як звук пролунав уже за спиною.

Пізно розвертатися.

Щось холодне і липке стиснуло його за плече.

Адам рвонувся вперед, ковзнув по підлозі, хаотично випустивши кілька пострілів у темряву.

Але все було марно.

Він відчував, як темрява ковзає по його шкірі, пробирається в пори, у вени, у легені. Ковток повітря – і в його голові лунав чужий голос. Спотворений, ніби кілька гортанних звуків накладаються один на одного.

— Адам… ти згадав?..

Він різко вирвався з трансу, ледь не впавши на панель керування. Тремтячими пальцями простягнув руку до аварійного освітлення. Клац.

Червоне світло спалахнуло, але не принесло полегшення. Воно лише відкрило йому те, що було в темряві.

Стіни корабля… рухалися. Метал дихав, його поверхня вигиналася, ніби всередині прокидалося щось, що не повинно було існувати. Під тонкою обшивкою проступали силуети – розмиті, майже людські, але їхні риси були спотворені, немов застрягли в процесі народження.

Адам відчув, як щось ворушиться під його рукою. Він глянув униз.

Крісло, на якому він сидів… змінилося. Його текстура тепер нагадувала шкіру. Живу, теплу шкіру, що пульсувала у такт биття його серця.