Адам не для Єви

Оповідання

Адам не для Єви

Сьогодні все йшло шкереберть, ні, летіло в безодню. Я мала працювати в затишному кабінеті, зібрати документи, відправити листи клієнтам та звіт керівнику. І все б нічого, в мене щороку після зимових свят таке, проте карантин і обмежений доступ до офісу геть вибили з колії. На сьогодні я попросилась у свій улюблений кабінет (так-так, тільки по запису і за погодженням директора), щоб узгодити та роздрукувати документи, але на півдорозі мені подзвонила бухгалтер і сказала, що у неї підтвердили вірус, тому в офіс ні ногою. Ще й онлайн зустріч перенеслася на вечір. Тому я змінила плани, поїхала забирати посилки і простояла майже дві години в заторах, адже зима вирішила, що саме сьогодні, на початку лютого, нам необхідно трохи дощу. Вистояла чергу на пошті, з купою коробок в руках натрапила на якогось безхатька, що просив гроші, нагримала на нього, збираючи своє, а завантаживши все в автівку сіла і ледь не заплакала. Та дійти до сліз мені не дав черговий дзвінок:

-Даро, привіт, слухай ви вже помирилися з Тарасом? Ми тут з Дімкою вирішили міні вечірку до дня Валентина влаштувати, - ні, все-таки сльозам сьогодні бути і все через подругу.

-Юль, ти ж знаєш я через нього перестала любити свято, яке змушує ідеально виглядати й вигадувати незвичайні подарунки. І ні, жодної вісточки від нього, а я першою писати не буду. 

-Але ж ви така ідеальна пара, Дарусь. Невже так важко поступитись принципами заради кохання?

-Якщо вислуховувати, яка я криворука дивакувата трудоголічка - це кохання, то плювати я на нього хотіла. 

-Злюка ти, - ну точно Юлька надула свої губки, як буває завжди, коли хоче перейти на щось нейтральне, - тоді чекаємо тебе.

-Дякую за запрошення, постараюсь бути, - відбій вхідного виклику і гостре бажання напитися.

Тому вирішила  зробити перерву і присвятити п'ять хвилин собі. В постійних рутинних перегонах ми настільки занурюємося в чужі справи, що забуваємо про власні бажання. Кілька хвилин на улюблену каву нічого не змінять у справах, але принесуть задоволення та сили мені.

В кав'ярні мені вдалося дещо перепочити фізично, проте не морально. Остання розмова з хлопцем досі, як жива рана. Я бачте не відповідала його стандартам, ти бач, крутелик який. У мені все було не так: не готую, не ставлю цілі на рік, не контролюю свій бюджет і просто живу за настроєм. Хіба дівчина бізнесмена може бути такою не ідеальною? Я три роки вислуховувала образи, знецінювала себе, жила в рамках, поставлених кимось, тягнулась до чужої мети. Але все одно мене покинули, чи бак дали час подумати. Ще й перед дурним Днем Валентина, коли все навколо буде мерехкотіти сердечками, ведмедиками і дратувати парочками, що всюди цілуються.

Що ж, каву випито, а полегшення не прийшло, ще й відчуття того, що втрачаю дорогоцінний час, не залишало. Боже, я розучилася насолоджуватися моментом і відчуваю себе психічно хворою людиною, яка постійно вигадує собі завдання та намагається виконати їх якомога швидше. Ще й офіціант, ніби спеціально, крутився біля мене пропонуючи ще щось замовити. Із закладу виходила розчарована цим днем, життям і собою. Зі справ мала тільки вечірню зустріч, в місті мене нічого не тримало, тому я вирішила поїхати додому.

Але, здається, Всесвіт вирішив остаточно добити мене, коли посеред траси, зателефонував клієнт і запитав чому я не виходжу на зв’язок. Виявилося, що вечірню зустріч знову перенесли і от просто на зараз, а я була настільки завантажена купою думок, що просто не помітила листа про зміну. Дідько, як це все невчасно. Здається, батьки мали рацію - жити в бабусиній хаті погана ідея, а розмови під час кермування автомобілем це не моя фішка. З’їжджаю обабіч дороги, вмикаю аварійку і намагаюся під’єднатися до інтернету.

Та коли на екрані телефону з’являється довгоочікуване зображення колег по зустрічі й лунає “доброго дня”, я помічаю, як позаду просто до моєї автівки йде чоловік. Кліпаю кілька разів очима і розумію, що це не привиділось мені. Як він тут опинився? Злива, траса без тротуару чи бодай якогось місця, щоб пересуватися на своїх двох, лише відбійники і за ними внизу обрив. Та чоловік впевнено долає відстань, насилу протискається між металевим обмежувачем і моїм авто та заглядає у вікно. Господи, що він від мене хоче? Чому стукає у вікно? Невже скаже, що я заважаю йти? Хоча, у чоловіка темна куртка раптом це полісмен, але ж де авто? Не знаю, що в той момент вимкнуло мої мізки, але я прочинила вікно:

-Доброго дня, пробачте, ви б не могли мене підвезти?

Підвезти? Це прикол такий?

-Куди саме? - обережно запитую я і вимикаю мікрофон на телефоні, де продовжується зустріч.

-Цікаве питання, - посміхається чоловік, - можна я сяду?

“Ні в якому разі, так не можна! Незнайомець і дівчина без газового балончика” - волають мізки, а руки прибирають сумочку на заднє сидіння.

-Так, але тихо, - шепочу й відкриваю дверцята.

Вмикаю мікрофон для того, щоб відповісти на запитання, але краєм ока спостерігаю за чоловіком. Хоча він здається мені хлопчиною років двадцяти. Тонка куртка, мабуть, геть промокла, руки в обрізаних рукавичках здаються худими і невпевнено тягнуться до пічки, щоб зігрітися. Дивно. Незнайомець не виглядає безхатьком, проте ні дорожньої сумки, ні барсетки не має. 

-Я Адам, - простягає мені тонку руку чоловік з іменем, де наголос стоїть на першій літері, та щиро усміхається.