Відвертість

Фігура, яка виділяється чорно-білим ореолом, блищала серед темряви, що опановує контурні матерії. Десь із нутра замкненого циклу чорноти пливли довгасті потоки води, змішані з невідомим брудом.
Вони туго впиралися впритул до шорсткої поверхні, що закривала ясність.
Сотні обірваних аркушів шаруділи в покинутому палаці. Вітер тріпав монотонні абзаци. Якесь пом'яте волокно рушило наперекір розжареному повітрю, теліпаючись у бузковій безодні.
Приховані літери замаячили в яскраво палаючих вогнях.
Темні риси чорнила сягали світлої багряності, що спадала на вогняну твердиню розсипчастим попелом, який розвіюється над невиліковною спекою.
«І ми ніколи не дізнаємося про те, що втратили»...
Невисокий, задумливий хлопець із порожнім поглядом повільно переступав через сухе, опале листя.
Воно глухо хрустіло під пружними підошвами.
Ламкий звук спустошених та мертвих лісових душ хотів окутати його, ввібравши в себе вологість його безсилих зіниць.
Нерозумні нікчеми та тьмяні постаті проносилися в його затьмарених думках.
Спокій уселявся в чорні барви.
Він повільно видихнув умиротворене повітря. Із солодким печінням зіткнулися його виснажені повіки.
Усе повторювалось знову й знову.
Неквапливо в його думках сходило примирливе видіння.
Сяюча білим цвітом постать барвисто та яскраво палахкотіла серед непроглядної темряви.
І промені, що пробивалися до нього крізь густе листя високих дерев, дарували йому кольорові гами відтінків.
Порожні, чорні стовбури, точно намальовані моїм стихаючим хаосом, немов примари, важко й байдуже трималися корінням.
Сонце недалекоглядно кидало тьмяні промені, що повільно розсіювалися в моїх думках.
Я знівечено стою на листі, що перегнило. Воно дарувало мені умиротворення і спокій. Пружна мотузка обвивала мої пальці, залишаючи ледь помітні в цих сутінках кругові сліди.
Я стою на місці, не рухаючись і намагаючись ні про що не думати. Я мовчки дістав клаптик паперу зі своєї пошарпаної кишені й прочитав кинуті слова, про які вже ніхто не дізнається.
Я дивлюся на бурелом, за яким видніються високі, незламні дерева.
І настільки я був упевнений, що ці зігнуті впритул до зламаних стовбурів дерева панували над болісним та фальшивим казусом.
У заспокійливий лісовий запах проник спустошений падльний сморід, і він, немов стаючи вигнанцем, поринув у чиїсь далекі сни.
Я невпинно видихав, повністю розтанувши в упокоєнні, і кинув погляд на долоню, майже невидиму в цій приголомшливій темряві.
«І чому щоразу, коли я згадую твоє обличчя, моє серце починає битися швидше?»
Я слабо стиснув щелепи й труснув рукою.
Відірваний листок похитнувся від різкого пориву вітру й упав на зловісну картину.
Біля викривлених коренів панівних дерев валялася мертва туша пташки.
В її череві ненаситно кружляли озлоблені черв'яки.
Я байдуже відвів погляд на сховані хмарами зірки.
Мої очі, сповнені відблисками та глибокими посилами до зірок, що дивляться на землю зверхньо, почали сльозитися.
Розділ 4. Примарна непроглядність
Тьмяніючий небосхил ілюстрував далекі тіла, що споглядали мої стиснуті кулаки.
Моє доленосне тремтіння поступово випарувалося. Я видихнув, відчувши запах власних легень...
Моє тіло окутало холодне повітря, і мої оголені ребра завібрували в такт його методичності.
Я торкнувся свого вологого темного волосся, яке повністю злилося з темрявою навколо. Я не бачив похиленого бурелому, понівеченого тяжкою долею...
Я не бачив нічого, окрім примарного силуету мого відлуння, що проносилося між небесними світилами...
Мої руки охопили шорстке, пружне гілля.
Я видав болісний стогін, спробувавши підтягти догори своє обгризене тіло. Мої суглоби засвербіли, потріскуючи. Стара тканина торкнулася мого чола...
Я продовжував витягати своє тіло вгору, до мерехтливих зірок, до місяця, що світив яскраво й барвисто, до хмар, що де-не-де перекривали всю мальовничість цього видіння...