Чертог

Наполегливі краплі дощу стукають об тонке скло...
Розпливчастий дух просочувався крізь невидимі простори.
Важкі хмари, що так і жадали ринути донизу, закрили кволе світило, обдавши світ вогкою імлою. Десь у незвіданих межах нещасні дерева доленосно хиталися в такт вітру, що дедалі дужчав.
Вечірня темрява наближалася, вирівнюючи небосхил, що темнів, із невід’ємною твердю...
Тьмяна постать стояла навпроти сутінкової порожнечі.
Вологі повіки втомлено стулялися, терзаючи розум із кожним зіткненням. Місяць вабив погляд непривабливим ореолом, що з’єднував променями кожне споглядання.
Зірки маячіли густою пеленою відблисків, укриваючи вись від неописуваності.
Яскраво освітленим небом проносилося бідолашне марево, поступово заполоняючи все світлом.
Десь за скляним панциром світобудова жила своєю сутністю, не піддаючись внутрішньому розсіюванню.
Отьмарена постать поволі перестала тьмяніти й почала, навпаки, набувати людських рис...
Карі очі, що буравили буттєве єство, не сльозилися, не відривалися від небесного підмісяччя.
Приземкуватий дерев’яний будинок стояв на межі самого сприйняття, оточений схиленими лісосмугами.
Вітер опустив шорстке листя, яке явно не прагнуло безсило скоритися свавіллю...
Вітер різко вибив віконце, проникнувши в саме нутро житла.
Подих розтанув у потоці повітря, немов стаючи вигнанцем...
Постать, що переливалася світловою матерією, неквапливо відступила назад, не зводячи погляду з хижого, досі не осягнутого буття.
Десь на пожовклому клаптику паперу був начерканий уривок укоріненої думки, яку вже ніхто не прочитає:
«Коли зірки дивляться на земну твердь із висоти, то, підвівши погляд угору, вони побачать лише примарну непривабливість, як і земля, що опустила свій погляд донизу, дивиться лише на панівну порожнечу — Адам».