Глава 8.1 "Страх назовні"

Не встигаю зробити кроку до нього, як він падає на коліна, а на обличчі застигає гримаса болю. На якусь мить розгубилася, бо це не через мене, але так і не поворохнулася.

-Тре...в..нат..... - хрипить, намагаючись розстібнути сорочку біля шиї. Навіть в рукавицях добре видно як його руки тремтять і дихання з кожною секундою стає все тяжчим. 

А я продовжую стояти з кинджалом за спиною і купою думок в голові. Розум кричить, що такого момента більше не буде і я обов'язково пошкодую, якщо не зроблю цього. А серце сумно погоджується з ним, але я вже кинулася до Ешкарта.

-Що з вами!? Якщо ви не скажете, яка причина, а я більше ніж впевнена, що ви знаєте, я ніяк не зможу вам допомогти! -  серджуся, але більше на себе. Я точно про це пошкодую. Але це буде пізніше. Намагаюся розірвати сорочку та він різко хапає за руку.

-Треба в кімнату...

-Я вас не потягну! Не можна втрачати час.

-Ада..

-Причина!? - верещу, бо нерви просто на межі.

-Ада! - підвищує тон, стискаючи челюсть та сильніше зжимає руку. Розумію, що йому дуже боляче, але я не можу визначити джерело. Мене саму ледь не трясе від емоцій. Якого біса я зараз роблю?!

-Та щоб вас... 

Підриваюся з місця, щоб хоч щось зробити, але він вчепився мертвою хваткою. 

-Пустіть. - дивиться прямо в очі, але ніби скрізь мене і продовжує тримати.  

Щелепи зжаті і весь його вигляд в шілому кричить про війну в середині, яку відчуває тільки він. Ми завмираємо на кілька секунд та здається, що весь світ разом з нами. І лише язики вогня танцюють в його чорних очах. 

- Еш... - здригається і нарешті розжимає пальці.

Вскакую на ноги та кидаюся до своєї сумки, перериваючи весь вміст. Я вже була втратила надію, що він взагалі тут є, але нарешті дістаю невеличкий флакон. Ще якусь мить вагаюся чи варто так робити, але іншого виходу я не бачу.

Хапаю бокал, наспіх наливши води і підношу флакон до нього, відкриваючи. Рівно одна капля. Аби тільки не переборщити. Затамовую дихання і повільно нахиляю. 

Темна краплинка падає, розтворившись у воді. Лишається остання дія, після якої дороги назад вже не буде. Бо все ж вона призначена для зовнішнього використання і працює лише при взаємодії з кров'ю. А інших варіантів я не бачу, тож дістаю кинджал. Вдих. Видих. 

Кілька хвилин тому він мав стирчати з тіла Ешкарта, а зараз я розрізаю собі пальця, щоб той не помер раніше часу. Яка іронія. Ну що ж, вперед. 

Роблю все швидко, щоб випадково не передумати. Вже в наступну мить багряна капля падає прямо в бокал і його вміст шипить та забарвлюється в яскраво-червоний. Беру його і повертаюсь до мага, який здається виглядає ще гірше.

-Пийте. - нахиляюся, протягуючи бокал.

Окидає недовірливим поглядом його, а потім мене.

-Що це? - промовляє тихим голосом і через цю дію йому явно боляче, але ж все не може бути так просто.

-Ліки.

-Які?

-Ваші. 

-Ви повинні розповідати що даєте..ми заключили договір.

-Нема часу. Пийте.

-Назвіть мені хоч одну причину, чому я маю довіритись вам і випити незрозумілий вміст, який легко може виявитися отрутою. - от як можна бути таким впертим? Нестерпний.

-Бо ви хочете жити? І отруєння - дуже банальний вид вбивства. Як на мене, це достатньо вагомий аргумент. - кривлю губи в посмішці, не зводячи погляду.

-Ви не... - але не договорює, ледь не зігнувшись навпіл, видаючи протяжний стон, більше схожий на рик, від якого не по собі. Але відкидаю емоції, вони ні до чого.

-Я не стану змушувати, ваше право. - розпростуюсь, але не відходжу. - Мені звісно приємно, що ви вирішили вмирати саме в моїй кімнаті  і можете так на мене не дивитися, бо на це є всі шанси, але таким поступком ви зіпсуєте мені репутацію цілителя. Дуже не красиво з вашої сторони.

Дивиться як на божевільну, але я бачу, як його погляд зупиняється на бокалі. Ну звісно, в нього просто немає іншого вибору.

Опускаюся додолу і допомагаю привстати на ліктях, але сили у нього мінімальні і доводиться йти на крайні міри. Місця не багато, тож кладу голову на свої коліна, намагаючись таким чином вирівняти його збите дихання.

Протягую бокал прямо до губ, змушуючи випити до дна. Він не пручається і осушує його до останньої краплі. Між нами повисає мовчання. Я навіть не рухаюся, задаючись патаннями на кшталт "Для чого я це зробила?" і "Що тут взагалі відбувається?". 

Він теж мовчить, але помічаю, що дихання стало спокійніше, а з рота не пішла піна, тож роблю висновок, що це спрацювало. 

Вже було хотіла запитати про самопочуття, як на його обличчі зявилася посмішка. Спантеличено кліпаю очима, бо ледь не вперше бачу, як король посміхається. Схоже, побічні ефекти все ж є.

-Все гаразд?

-Так. - відповідає ослабшим голосом.

-Точно? Я правильно розумію: ви щойно ледь вижили, випили, як ви самі говорили "отруту" і зараз просто..посміхаєтеся? І що ж вас так розвеселило, якщо не секрет?

-Ви.

-Я? Може у вас жар? - прикладаю тильну сторону лодоні до його лоба, але він виявляється дуже холодним, хоча в кімнаті душно. Чи це тільки мені так.

-Не знаю. Але пам'ятається мені, хтось казав, що ні перед ким не впаде на коліна. Не лише мене можна звинуватити в недотриманні слів.

-А ні, все з вами нормально. Як були нестерпними, так і лишилися. - от ну як можна бути таким? Але він правий, я не повинна була так відчайдушно намагатися щось зробити. Врешті-решт, моя ціль - його смерть. І лише я винна у тому, що проявила слабкість. 

Пориваюся встати, але він випередив мене і сів, поклавши свою руку на моє плече. Шкіри торкається холодна рукавиця. Дивлюся на неї, повільно переводячи сердитий погляд на обличчя.

-Ада, зачекайте... Я не хотів образити, пробачте.

-Байдуже. Ви ж король, вас не обходять почуття інших.

-Це не так. Повірте...не так. - дивиться таки розбитим поглядом.

-Не важливо. Я ніхто, щоб ви оправдовувались переді мною. Лише та, хто не дотримується своїх слів.