Глава 8 "Відкинути сумніви"

Я гуляла до заходу сонця, відтягуючи мить повернення в замок. Його стіни стають для мене в'язницею, в яку я сама себе завела. І зараз я добровільно повертаюсь в неї, замість того, щоб втікати, не оглядаючись.

Моє власне "я" не  дозволяє цього зробити. Для чого тоді я готувалася все своє життя? Кожного дня прокидалася з думкою про день, який рано чи пізно настане. І як би не склалися події, фінал буде один. Хтось помре. І я робила все для того, щоб це була не я.

Але зараз... Життя вирішило посміятися з мене і підкинуло "сюрприз" у вигляді смерті Бастіана. Смерті, причиною якої мала стати я! І я розгубилася. Знаходжуся так близько біля ворога, але щоразу відтягую час.

Хочу розібратися у всьому, але з кожним днем гра стає все небезпечнішою. Розумію, що кожна моя дія матиме наслідки, а один неправильний крок коштуватиме життя. І я не готова віддати його, не довівши справу до кінця.

Але як тільки я налаштувалася на розмову з королем, мені повідомили, що він зайнятий. Ну що ж, його замок - його правила, поговоримо потім. 

Та на вечерю він не спустився і мені знову довелося фальшиво посміхатися під ці пронизливі погляди, відчуваючи себе зайвою. І хоч за столом раз за разом лунали смішки, обстановка була напряжною. 

Кріс цього разу переважно мовчала, але я відчувала, як та хоче кинути якусь ядовиту фразу в мою сторону. Лаерт теж якось надто пильно розглядав. Астер відверто нудьгувала, а єдиний, хто відчував себе розслаблено, головний сьогоднішній гість - Рей.

Не думала, що побачу його тут, чи побачу в цілому, але від цієї зустрічі якісь неоднозначні емоції. 

Я одночасно рада, бо знайомих лиць більше і від нього відчувається позитивна енергетика, яка завжди мотивувала мене. Та з іншої сторони, я не знаю, як себе поводити. Дивлюся на Рея, а в голові картинка його від'їзду і всього, що сталося потім. І це збиває з толку.

Особливо те, як він на мене дивився всю вечерю. Схоже, сьогодні я стала центром уваги. І клянусь, я рахувала кожну хвилину до закінчення. Ледь дочекалась його та сама перша вилетіла з кімнати, на поспіх попрощавшись.

Нарешті мене залишать в спокої... Але не тут то було. Коли до кімнати лишалося два повороти... Всього кілька десятків кроків до такої бажаної свободи... І тут мене окликують.

-Ада! - голос Ешкарта ехом розноситься по коридору. 

Прикриваю повіки, важкко втягуючи повітря. Дійсно, що може бути кращим завершенням дня, як не розмова з королем? Що цього разу? Накази? Претензії? 

Розвертаюся в той момент, коли він вже зупиняється навпроти та підіймаю голову до верху, адже той знатно вищий. Тільки хочу відкрити рот, щоб щось сказати, але завмираю, наче заворожена.

Навколо напівтемрява, але його силует освітлює місячне сяйво, що пробивається крізь вікно, огортаючи нас м'яким світлом. Воно відбивається в очах, які здаються ще темнішими, ніж зазвичай та саме зараз неймовірно схожими на зоряне небо. Таємниче, мовчазливе, але цим і прекрасне.

Частина обличчя прихована в тіні, а інша як завжди похмура та зосереджена. Губи стиснуті в лінію, а від погляду, що зустрівся з моїм, повітря навколо згущується. Я й сама не помітила, як за ці кілька секунд не зробила ні єдиного вдиху. 

Та від мене не приховується бліда шкіра і темні кола, що запали під очима. 

-Вам погано? Виглядаєте не дуже. - говорю майже пошепки.

-Вже краще. Дякую за комплімент і турботу. - говорить це все, дивлячись прямо в очі, ні на мить не відводячи задумливого погляду, від якого мені захотілося притиснутися до стіни та злитися з нею.

Так Ада, спокійно. Ти сильна і доводила це вже не раз. Чого варте не відвести погляду від двох безодень, які затягують в свою глибину? Насправді, багато чого.

-Ходімо, я вас огляну. - вимовляю максимально беземоційно, нагадуючи собі, що зараз я цілителька, а він король. 

Не чекаю відповіді та прямую до своєї кімнати, будучи впевненою, що він йде слідом. Благо, що лишилось трохи, бо розбавляти тишу теревеньками я не збиралася. Якщо він думає, що я забула те, що було сьогодні то дуже помиляється. 

Ми заходимо і я з легкою досадою розумію, що ліжко - це ледь не єдине місце, куди можна сісти. Та що там - єдине. Є ще стілець біля столика, але на ньму мої речі, тож це не надто хороша ідея. 

-Присядьте, я візьму все необхідне. - розвертаюся в пошуках компонентів.

Якби якась інша ситуація, то я без докорів сумління змусила б короля постояти. Але є підозра, що довго він цього робити не зможе. Добре, що ми обоє це розуміємо, бо він навіть не сперечається, чому я дуже здивувалася.

-Завтра накажу підготувати кабінет. Не хочу бентежити вас своєю присутністю тут. Все ж кімната - дещо особисте.

Хмикаю на його останню фразу.

-Правда? Саме тому ви сьогодні ледь не перевернули її вверх дном? - розвертаюся до нього обличчям, відчувачи, що розмова повільно перетікає в інше русло. 

-Я повинен був так зробити, подобається це вам чи ні. Життя короля - це завжди бути на сторозі та очікувати підстави навіть там, де її нема.

-Я вас здивую, якщо скажу, що так живуть не лише королі?

-Ні, якщо не маєте себе на увазі. Бо те, що я сьогодні побачив ставить під сумніви все, що ви розповідали.

-Наприклад? - вигинаю брову, відчуваючи, як починаю закипати.

-За своє життя я зустрічав небагатьох, хто так відчайдушно кидається в бій з противниками, які перемагають кількістю, при цьому будучи неозброєним. - підіймається з місця, пройшовши до вікна. - Як правило, це або дуже нерозважливі особи з відсутнім інстинктом самозбереження, або знову ж таки нерозважливі особи, тільки з впевненістю у власній майстерності. І на скільки я встиг помітити, на мага, якому набридло жити ви не схожі. І кілька годин тому ви це підтвердили. Далеко не кожен цілитель цікавиться тонкощами бою, а тут тендітна дівчина. Та ви це приховали, не бажаючи бути небезпечною в чиїхось очах. Висновок напрошується сам і він не дуже втішний. - на мить замовкає. - Скажете щось в свій захист?