Глава 7.2 "Відгуки минулого"

Коротке, сріблясте, майже біле волосся спадає на лоба. Темні брови вигнуті в подиві, а пухкі губи з кожною секундою все більше розтягуються в посмішці. І очі, кольру золота.

Для мене вони говорять лише про дві речі: Перша - переді мною фенікс, друга - я знаю лише одного фенікса і без сумніву, це саме він.

-Рей? - всю злість як рукою зняло і я зараз перебуваю в повному шоці.

-Добре, що ти впізнала мене до того, як вбила. Все ж було б образливо, стільки років не бачилися, і на тобі. - в його очах горять бісики, а поза стала більш розслабленою. Це він зараз вирішив, що я його не зачеплю, чи як?

-Те, що ми знайомі, не міняє того факта, що ти поранив мою кобилу. - стискаю руків'я меча і направляю кінчик йому прямо в груди. Але не торкаюся, зупинившись в кількох сантиметрах.

-Я не знав, що вона твоя. - і ні краплі страха в голосі, навіть погляд від мене не відвів. 

Говорить так, ніби ми старі знайомі, які вирішили поговорити по душах за бокалом вина. І байдуже, що я ледь не проштрикнула його. В цьому весь Рей. Зухвалий, прямолінійний і вітряний. 

А ще, до чортиків красивий. Як же він змінився з нашої останньої зустрічі. Змужнів. Виріс.

-Моя, чи ні, ти не мав права чіпати її. Це зникаючий вид.

-Я ж не збирався вбивати її.

-Дай вгадаю, ти хотів приручити її проти волі і закрити в чотирьох стінах? Якби вона могла обирати, забажала б смерті. 

-Я дивлюся, твоя звичка все ускладнювати нікуди не поділася. - хотів випрямитися, але ледь не порізався об лезо. - А от нові навики з'явилися. Ти моїх людей, як кеглі порозкидала. Маєш совість, жінко?

-Хочеш перевірити? - вигинаю брову.

-Ні. Я в тобі не сумніваюся. - говорить на диво серйозно. - Ти змінилася. Стала сильнішою. Але досі пам'ятаєш мій фокус? - переводить погляд на меч, який йому зовсім не заважає. - Вражає.

-А ти в своєму репертуарі? Заговорюєш зуби, а сам готуєш план втечі? - переводжу погляд на його руку, яка, готова поспорити, тягнеться до якоїсь захованої зброї.

-Яка кмітливість. - підіймає руки догори, ще ширше посміхаючись. - Ти завжди була спостережливою і головне, хитрою. Я пам'ятаю, Делла. Все. Я сумував. - натягнуто поміхається і через секунду в моїй руці знов обручка, а мене згребли в медвежі обійти.

Завмираю, і в голові одразу один за одим з'являються спогади. Наша перша зустріч, яка не стала останньою, а навпаки, поклала початок чомусь новому. 

Ось маленька дівчинка, якій стало нудно з "подругами" і вона вирішила погратися з старшими хлопчиками. Але, ясне діло, ті не схотіли тягатись з дівчиськом і підколювали її, тобто мене.

І тоді прийшов він і заступився за мене. Старший на шість років, високий і з неймовірними золотими очима. Рей. 

Я так і не зрозуміла, чому він це зробив, але з тих пір став для мене героєм. А я його Деллою. Саме так він мене завжди називав і ніяк інакше. Ми здружилися і він тягав мене всюди, де тільки можна. Та й де не можна, теж.

Саме він навчив накладати ілюзію та перетворювати предмети. В дитинстві ми часто так пустували, а коли стала старшою, ця забава переросла в дуже корисне вміння.

Я так захоплювалася всім, що він мені показував і навчав. Але найбільше ним самим. Фенікси - древній рід і їх дуже мало. Вони сильні, вміють сцілювати і головне - безсмертні. Майже. Зовні ті дуже схожі на магів чи людей, але саме очі видають всю сутність. 

Коли він перетворювався на фенікса, в них загоралось полум'я і робило його небезпечним. Але я ніколи не боялася. Знала, що він не зробить мені боляче. Та в результаті, це зробила я.

Наша дружба була тим єдиним, що дозволяло мені відчувати себе нормальною. Але всьому є свій кінець. І він настав дуже неочікувано та перекрасив мій світ в чорно-білі кольори.

В десять я вперше перетворилася на сову. І починаючи з цього віку, все пішло шкереберть. Це дуже делікатний період і важливо контролювати свої сили, що з кожним роком було робити все складніше. І я не змогла. Тіло наче не слухалося мене і кожна сильна емоція могла обернутися жахіттям.

І ось, настав час обирати. Чи розповісти йому все, чи зникнути назавжди. І я розуміла, що якщо скажу, він опиниться в небезпеці. На його плечі впаде мій груз, який я змушена нести сама.

Поки я не навчуся контролювати себе, мені не можна ні з ким бачитись і тим більше, дружити. І я почала віддалятись. Поступово, але з таким зусиллям, щоб не наплювати на все і хоч комусь довіритись до кінця.

Як же було боляче сидіти під дверима, в які він поривався, щоб побачити мене. Бачити його, чути голос, але не мати можливості навіть торкнутися. Ми повинні були переконати його, що я поїхала. Зникла. Розтворилася в повітрі.

І в якийсь момент він перестав приходити. Може повірив, а може просто втомився. Потім я дізналась, що Рей їде. Пам'ятаю, як стояла здалека і спостерігала, як хлопець прощається з сім'єю і боролася з бажанням кинутися до нього. Хоч і розуміла, що це кінець.

Та не стала зупиняти, бо знала, що так треба. Так краще. Для нього. Для нас обох. Мовчки витерала сльози і дивилася в слід. Я не заслуговую на нього. 

Від мене надто багато проблем. Я бачила, що він дивився на мене не як на подругу, але взаємно відповісти я не могла. Зі мною він ніколи не був би щасливий. Інколи відпусти - єдине правильне, хоч і складне рішення.

Він пішов, а я лишилася наодинці з ураганом, що наростав в середині. І того вечора він вийшов назовні. Мені було боляче. Я кричала від безсилля і несправедливості. І мої сили вийшли з-під контролю.

Я розгромила все, що траплялося на моєму шляху. Ледь не спалила будинок і лиш доля секунди врятувала мене від помилки. Бо ще б трішки, і згоріла б вся долина.

Тоді Деріл зміг заспокоїти мене. Вгамувати злість і образу на весь світ. Саме тому йому так важливо, щоб я контролювала емоції. Бо він знає, що ціна помилки може стати великою.

Вже тоді я зрозуміла, що це лиш початок. Що я завжди буду змушена жертвувати найдорожчим. Бо що? Бо так треба...