Глава 7.1 "Не втечеш"

Вже за лічені секунди я розрізаю крилами повітря. Вітер підхоплює мене, пронизуючи кожну білесеньку пір'їнку. Піднімаюся вижче, ховаючись між хмарами.

Наздоганяю Сиріус і лечу прямо над нею. В крові бушує адреналін, а вся втома за останні кілька днів зникає. Лишається лише неймовірне відчуття свободи і спокою.

Прямо піді мною відкривається прекрасний краєвид. І можливість бачити їх, я не проміняла б ні на що на світі. Нескінченне поле, що плавно перетікає в густий ліс з однієї сторони, та будиночки, що тягнуться до міста, з іншої. 

І стежка, по якій скаче Сиріус. Тонка межа, що відділяє природну тишу від міського гаму. І по обидві сторони вирує життя, про яке ми можливо і не знаємо.

В якийсь момент лишаю кобилу позаду, опустившись в ліс і виляючи між деревами. Хочеться вдихнути цей запах хвої і запам'ятати його назавжди. Вловити кожен звук, будь то спів птаха, біг звіра, чи дзюрчання води.

Але в якийсь момент цю ідилію порушує іржання Сиріус, сповнене болі. Серце пропускає удар. Одразу кидаюся в її сторону і перетворюючись на ходу, кидаюся до неї.

-Сиріус!

Підбігаю, занепокоєно оглядаючи її і те, що відкривається переді мною, вводить в ступор. Вона лежить, важко дихаючи. З її правого плеча стирчить стріла, від якої вже тече цівка крові, а у самої кобили бачу в очах шок, в перемішку з болем.

Якого...?! Оглядаю поранення і одразу вловлюю запах снодійного, в яке власне і була вмочена стріла. А щоб перебити його дію, треба її вийняти.

Шкодую, що лишила всі речі далеко, та і за те, що взагалі сюди поїхала. Але діяти треба негайно, тож без сумніву рву сукню, щоб спиняти кров. 

-Потерпи, хороша. Я не залишу тебе.

Вдих...раз..два...і різко смикаю стрілу на себе. Моя хоробра дівчинка аж смикнулася, але не видала ні звуку. 

-Ого! Оце сьогодні щасливий день! Впіймав коня, а тут таке...

Підїжджає наїздник, а за ним ще кілька. Одразу розвертаюся в їхню сторону, скануючи їх вбивчим поглядом. Зупиняюся на тому, що говорив, помітивши в руці арбалет.

Злість накриває мене новою хвилею і я підіймаюся, ставши навпроти і зжимаючи в руці стрілу. Ооо, так, цей день він дійсно запам'ятає на довго.

-По-перше, ви не впіймали ні мене, ні кобилу. А по-друге те, що ви зробили не зійде вам з рук.

-Ого, і що ж мені за це буде? - злазить з свого коня, але я все ще не можу роздивитися обличчя, прикрите плащем.

-Я звісно не король, щоб виносити вирок, але як мінімум кількох пальців ви не дурахуєтеся.

-Не пригадую таке покарання. - в голосі відчувається насмішка.

-Це особисто від мене. 

-Доречі, думаю король скоро підїде,  і впевнений, він оцінить мою міткість. Не часто зустрінеш диких коней і цей стане відмінним подарунком. Тож не заважайте. - киває своїм псам і ті направляються в мою сторону.

Стискаю щелепу, кинувши погляд на Сиріус, яка слабне з кожною хвилиною. Треба терміново зупинити кров, але хіба це когось цікавить.

-Якщо вони підійдуть до неї ближче, ніж на десять метрів, пошкодують. - витягую кинджал.

-Слухай, дівчино, розумію, що тобі шкода коника, але не лізь не у свої справи. - відмахується, як від набридливої мухи.

-Це - мій "коник", якого ви поранили. Тож попереджаю востаннє, йдіть куди йшли.

-Не хочеш по хорошому, гаразд. Беріть коня, з нею я розберуся. - говорить до своїх, які все ж завмерли, не наважуючись підійти, але від слів ватажка набралися сміливості.

Та не встигає той, що найближче до Сиріус зробити і кількох кроків, як стріла опиняється у нього в нозі і той виє від болю. Як на мене, ідеальний час для денного сну.

Інші автоматично переключаються на мене, дістаючи клинки та забувши за Сиріус. Це звісно чудово, якщо не враховувати, що я майже без зброї. Восьмеро проти дівчини, чесно, як і завжди. Але нехай, впораюсь. 

Стаю в стійку, міцніше зжимаючи кинджал. Не проходить і хвилини, як двоє без свідомості, але поки живі.

Ще одного відкидаю до лісу, приморозивши до дерева і поки він летів, збив з ніг свого дружка, який вирішив перепочити на землі. І це найкраще рішення в його житті.

Сканую простір в пошуках їхнього ватажка, який схоже перший піджав хвоста і мабуть десь в дорозі додому. Але хай навіть не надіється, що втече. Тільки не від мене.

Боковим зором бачу, як якийсь безсмертний підбігає ззаду і замахується мечем. 

-Ада! - хтось кричить голосом...короля?

Різко розвертаюся, виставляючи руку вперед і той б'є прямо по ній. В ту саму секунду, коли я торкаюся металу, він перетворюється на лід і розколюється навпіл, лишивши невеличкий поріз на лодоні. Сміливець втрачає рівновагу і валиться до моїх ніг.

-Будеш вимолювати пробачення? Пізно. - відкидаю в бік і той падає прямо біля ніг Ешкарта.

На долю секунди затримую погляд на ньому, але швидко переводжу на Сиріус. І не дарма. Бо біля неї сидить та сама особа в плащі, через яку власне все це і відбувається.

Не роздумуючи, рванула в його сторону.

-Ада, стій. - король опиняється поруч і притримує за руку, перегородивши шлях.

-Пустіть. - сичу, буравлячи дірку в спині того покидька. Не хочу зараз навіть розбиратись, що він взагалі тут робить.

-Охолонь. Зараз тобою керують емоції.

-Повірте, я ще поки контролюю себе. Поки.

-Я впевнений, сталося якесь непорозуміння.

-Так! І воно зараз сидить біля МОЄЇ кобили. 

-Ада!

-Ну вибачте, що не налаштована на світські розмови. Він зазіхнув на моє і поплатиться за це. - вириваю руку. - Відійди від неї! - налітаю на чоловіка, відштовхуючи від Сиріус. - Я попереджала! - підіймаю з землі чийсь меч і наближаюся. Моє терпіння лопнуло. - Біжи...

-Стій. Послухай...

-Послухай?! А якби ти вбив її?! - замахуюсь і він ухиляється.

-Це всього лиш снодійне. - продовжує точитися назад, углубляючись в ліс. Так навіть краще, свідків менше.

-Дійсно, що ж це я? І байдуже, що воно на стрілі, яка була в її плечі! - знов спроба і меч застрягає в дереві. Нехай, я голими руками його придушу.