Глава 7. "Фокус"

Всі в кімнаті завмирають і тільки я ледь стримуюся, щоб не розсміятися. Лаерт переводить на мене розгублений погляд, тримаючи в руках бант. Той самий, що я відрізала від сукні.

Чую, як король хмикає, теж ховаючи посмішку. Вони дійсно думали, що я ховатиму тут щось заборонене? Так, я це робитиму, але не в такому очевидному місці.

Знов подумки дякую Дерілу, що навчив мене продумувати всі моменти та завжди бути обережною. Спочатку я і правда поклала туди зброю, але не пройшло і хвилини, коли переховала. Точніше, перетворила.

Робити цей фокус мене колись навчив один хлопчик, з яким я товаришувала в дитинстві. Він був єдиним, хто дружив зі мною. Шкода, що потім переїхав і ми більше і не бачились. 

Вже тоді доля давала мені зрозуміти, що не варто прирівнювати себе до когось, бо на відміну від інших, я ніколи не матиму такий привілей, як дружба.

Як згадаю це все, саму себе шкода. Все життя я вводила себе в якісь рамки і забороняла навіть думати, а що було б, якби все склалося по іншому. Маємо, що маємо.

Та змушена визнати, Лаерт доволі проникливий і швидко відчув закляття невидимості. Але цього не достатньо, щоб розкусити мій геніальний план. Він оглянув кожен куток кімнати і зовсім не звернув уваги на мою обручку. Такі вони - чоловіки.

Лиш кілька слів, і меч перетворюється на доволі миленьке колечко. Зручно, а головне функціонально. І ніхто в житті не здогадається. Звісно, чим більший предмет, тим більше потрібно сил, але це найкраще, що я змогла придумати.

Добре, що зранку лук з стрілами занесла до Сиріус, вирішивши, що меча буде достатньо. І моє чуття мене не підвело.

-Закінчили? - натякаю, що обом пора.

-Поясните, чому у вас в шафі невидимий бант, як я розумію з цієї сукні? - вказує на ту саму блакитну, з легким роздратуванням в голосі.

-Він жахливий. Взагалі не розумію, кому таке подобається? - відповідаю, прекрасно знаючи, хто її обрав.

-Саме тому ви вирішили заховати його?

-Потім повернула б назад. Мабуть.

-Це вже не важливо. Кімната чиста, тож до вас ніяких претензій, - говорить король, явно до мене. 

-Не сумніваюся. Ще щось?

-Взагалі, так. Зайдете до мене.

-Обов'язково, але ближче до вечора. Я вже обіцяла для Сиріус прогулянку. А своє слово я звикла тримати.

-Проміняєте короля на коня? - ну звісно, Лаерт же не може змовчати.

-Ні, що ви? Тільки на кобилу. - солодко посміхаюся, розвернувшись до нього. - Не всім подобається сидіти у чотирьох стінах, навіть якщо вони оббиті золотом. Їй потрібна свобода. Хоча не впевнена, що ви розумієте значення цього слова.

-Якщо ви думаєте... - робить крок в мою сторону, пропалюючм таким поглядом, ніби готовий роздерти прямо тут. 

-Лаерт. - король виставляє в руку і вона впирається магу в груди. - Облиш.

Той зжимає щелепу, все ще буравлячи в мені дірку. Фіолетові очі такі колючі, але одночасно є в них щось таке, що притягує.

-Повертайтеся до вечері. - промовляє Ешкарт таким тоном, який не потерпить відмов і прямує до дверей.

І все, так просто? А як же розповіді і нагадування, хто тут король?

-Я теж тримаю своє слово. - шепоче, проходячи ледь не в кількох сантиметрах біля мене і йде далі, як ні в чому не бувало. Поривчасто втягую повітря, чекаючи, коли Лаерт послідує його прикладу і я нарешті зможу побути одна. 

Але, схоже той не поспішає. Навпаки, по-хазяйськи опирається на мій (!) стіл і наливає собі воду в бокал. Ледь не відкриваю рота від такої нахабності.

-Вас провести?

-Дуже любязно з вашої сторони, але я знаю дорогу.

-То може, зараз саме час примінити ці знання?

-Я то приміню, але як на рахунок ваших?

-Що ви маєте на увазі? - вмить насторожуюся, але продовжую зберігати кам'яний вираз обличчя.

-Те, що ви приховуєте. Поки не знаю, що саме, але будьте певні, це лиш питання часу. - робить кілька кроків, опинившись в мене за спиною. - Я вам не вірю. Хто ви? Що тут робите? Які цілі переслідуєте? - шепоче біля вуха.

-Ваше право. Ви знаєте відповіді на ці питання і не мої проблеми, що вони вас не влаштовують. - мій голос звучить роздратовано. Що за допит?

-Може ви навіть не маг криги? Не бачив, як ви чаклуєте. - обходить і зупиняється навпроти, дивлячись прямо у вічі.

Ну все, моя чаша терпіння переповнена. Хижо посміхаюся і в наступну мить бокал в його руці покривається кригою, і коли той випускає його, падає, розбиваючись на уламки.

-Не сумнівайтеся в моїх здібностях. 

-Вражає. Скоро я почну записувати все, що ви пошкодили. Він, взагалі-то був срібний.

-Був.

Дивиться, роблячи собі якісь висновки, і нарешті йде.

-Я слідкую за вами. Пам'ятайте про це. - кидає на останок, від чого я ледь не до небес закочую очі. Відчуваю, він буде ще тою занозою.

Нарешті, видихаю з полегшенням і не гаївши часу, швидко переодягаюся в свій одяг, та прямую до стайні. Я теж не проти провітрити голову і випустити пар.

Осідлала Сиріус швидко і та з величезним завзяттям поскакала подалі від замка. Впевнена, дай їй волю, вона б сюди не поверталася. Я б теж. Мабуть.

Я трохи встигла запам'ятати місцевість, тож направилися ми одразу в поле. Дорога йшла через ліс, тож приглянувши непогане містечко, заховала лук там. Головне, не забути забрати.

Нарешті, обіцяне поле замайоріло на горизонті і ми зупинилися прямо пепед ним.

-Пробіжимося, маленька? - запитую, скидаючи сідло і все, що може їй заважати. У відповідь отримую іржання, що свідчить про готовність.

Як тільки розв'язую останню петлю, Сиріус зривається з місця, лишивши після себе лише пил. От же ж вреднюча. Але всеодно посміхаюся, згадуючи минулі часи.

Озираюся навколо і прислухаюся. Здається, нікого. Пощастило, бо мені свідки не треба. Навіть погода нам на руку і в небі білі хмаринки.

Біжу в сторону поля, набираючи швидкість. В голові рахую, скільки лишилося до нього дерев, і коли черга доходить да трьох, ліс пронизує блакитне сяйво і я взлітаю.