Глава 6 "Час пішов"

Прокидаюся від сонця, яке було б прекрасним, якби не світило мені прямо в обличчя з самого ранку. Я звісно звикла вставати в такий час, але останні кілька днів знатно виснажили мене, як морально, так і фізично. 

Та й величезне ліжко в моїй кімнаті як на зло виявилося неймовірно м'яким і затишним. Але один погляд на вікно і в моїй голові вже з'явилася ідея. Приводжу себе до ладу, підкорегувавши чергову сукню і виходжу, з твердими намірами знайти Сиріус. 

Запитую у варти де конюшня і мовчки вислухавши їхню тираду, що будь-хто туди потрапити не може, там коні короля і бла-бла-бла, трачу ще рівно дві хвилини на розмову, після чого вони люб'язно погоджуються провести мене. От що що, а переконувати я вмію.

І коли я побачила королівську конюшню, зрозуміла, чим саме вона відрізняється від звичайної. Тут обсяги такі, що жити можна. Мовчу вже за ідеальну чистоту.

Як тільки переступаю поріг, чую знайоме іржанння. Кидаю на варту багатозначний погляд і ті, засопівши, зникають з поля зору.

-Привіт, моя хороша.

Сиріус задоволено опустила голову, штовхаючи мою руку, щоб я її погладила. Проводжу рукою по м'якій шерсті. Чорні очі уважно стежать за моїми діями.

-Як тобі тут? Смачно кормлять? - вона фиркає, мотнувши головою.

-Хочеш додому, знаю. Потерпи трохи. Сьогодні погуляємо, добре? - та важко видихає, погоджуючись та не маючи іншого вибору.

Раптом вона завмирає, насторожившись. Я прислуховуюсь і чую позаду шорох. Різко розвертаюся, на автоматі схопивши кинджал. Нікого. Але я точно знаю, що ми не одні.

-Хто тут? - у відповідь тиша, але вже в наступну секунду я метаю кенджал в сторону. Він входить в дерево, зупинившись в кількох сантиметрах від шиї дівчини.

-Оу. Це всього лиш я.

-Хто "я"?

З протилежного кутка виходить молода німфа, з довгим рижим волоссям і яскравими зеленими очима. 

-Астер. Вибачте, якщо налякала. Я думала, що тут нікого не буде.

-Я теж так думала. Ада. - трохи розслабляюся, що це не якийсь шпигун чи ба більше, мисливець за моєю головою. І таке траплялося. Підходжу до неї, забрати свою зброю

-То ви дійсно та сама цілителька?

-Та сама? - запитливо вигинаю брову. Я тут один день, а готова закластися, що про мене вже всі все знають. Звісно, те, що я дозволила про себе дізнатись.

-Ви весь замок на вуха підняли. До нас, знаєте, молоді дівчата-цілительки не часто заїжджають, а ви з такою заявою та ще й з Оріона. - що і треба було довести.

-Прийму це за комлімент.

-У вас хороша реакція. - видає смішок. - Якби не промахнулися, було б сумно.

-Ви дійсно так думаєте? - хитро посміхаюся, спостерігаючи, як її очі збільшуються в подиві. Як наївно. - Я ніколи не промахуюсь. Тож не підкрадайтеся так. На майбутнє.

-То ви зробили це спеціально?

-А ви б хотіли, щоб я цього не зробила?

-Та ні. - знов посміхається і я уважніше вдивляюся в її обличчя. Когось вона мені нагадує.

-Ви дочка Лайли?

-Так. Сильно схожі? - майже як дві краплі води, тут навіть імена запам'ятовувати не треба.

-Є таке. Чому вас не було на вечері? 

-Не люблю такі місця. - а вона починає мені подобатись.

-Ми з вами схожі в цьому.

-Може на "ти"? Ми одного віку.

-Давай. І вибач за це, - вказую на слід, що лишився на стіні. - інстинкт.

-Нічого. Та це було круто! Навчиш мене так?

-Якщо хочеш. - знизаю плечима, трішки здивована її проханням.

-Хочу.

-Тільки давай трохи пізніше.

-Так, звісно. Якщо ти поспішаєш, не буду заважати. 

-Ні, я хотіла прогулятися в саду. - кілька секунд роздумую і додаю, -  Складеш компанію?

-Залюбки. - її очі одразу спалахують щасливим блиском. Така щира, не часто зустрінеш таких, особливо в замку. Зовсім не схожа на свою сестру.

Ми направились в сад і повітря одразу наповнилося неймовірними ароматами квітів. Їх тут просто безліч і кожні красиві по-своєму. Прогулюючись під щебетання Астер, я зрозуміла, що сад набагато більший, ніж я думала.

-Король любить природу? - ну не можу я впустити можливість розпитати. Та й самій цікаво.

-Цей сад створила його мама, покійна королева Феліція. Вона дуже любила квіти і навіть повиводила види, які ростуть тільки тут. Це справжня гордість королівського роду. Хороша була жінка, завжди привітна і добра. Шкода, що померла рано.

Я лише зціплюю зуби. Була б вона хорошою, не дозволила б своєму чоловіку вбити моїх батьків.

-Вона теж хворіла?

-Ні, але після смерті Бастіана геть змарніла. Намагалася взяти себе в руки, заради сина, але не змогла. Дуже вже його любила. А через кілька місяців пішла слідом. - з сумом промовляє дівчина. Здається, вона добре знала її.

-А Ешкарт? Скільки йому було?

-Двадцять один. Хлопцю важко далося. Він лишився без сім'ї, а на плечі впала відповідальність за весь континент. З тих пір дуже змінився. Закрився в собі, став відстороненим. Але я знаю, що йому боляче, просто він не показує цього. Мовчить і тримає все в собі. Ці квіти, - вказує на кущ з колючими, чорними бутонами. - "Dark angel". Феліція вивела їх для Ешкарта. На перший погляд мрачні, як він сам. Але якщо торкнутися...ми побачимо, що зовнішність оманлива. Бо в середині він прекрасний, просто ховає це за колючками. 

Проводить пальчиком по бутону і той розкривається. Просто на очах перетворюється на квітку неймовірної краси, яку я досі ніколи не бачила. В середині купа пелюсток і...кожна різнокольорова. 

Вони всі різні, але наче доповнюють одна одну. Її аромат перебиває всі решта, одразу переключаючи увагу на себе. І від цього видовища перехоплює подих. Хто ж міг подумати, що чорна на перший погляд квітка, виявиться такою прекрасною.

-Вони неперевершені.

-Знаєш...інколи я помічаю, як Ешкарт приходить сюди і сидить годинами в роздумах, розглядаючи бутони. Впевнена, він сумує за мамою. Вона дуже його любила. Цілителі навіть припускали, що ця хвороба пішла саме від цих квітів. Навіть забороняли йому наближатися до них. Але він всеодно приходить.