Глава 5.2 "Невипадкова випадковість"

-Ада? Що ти тут робиш? Я ж здається сказав, що на сьогодні все. - голос, як завжди спокійний, хоч і його власник явно здивований бачити мене тут.

Бо я, на секундочку В ПОКОЯХ КОРОЛЯ! Думаю, не варто говорити, що моя удача закінчилася шість секунд тому і повернулася до мене одним місцем, при цьому знатно насміхаючись.

Нервово топчуся на місці, борючись з бажанням тікати, куди бачити. Добре, що не видно, як мої щоки покрились рум'янцем. Бо хоч в кімнаті і темно, але свічка дуже чітко освітлює Ешкарта.

І змушена визнати, коли його волосся скуйовджене, а сам хлопець одягнений в менш офіційному стилі, а саме в чорну рубашку, застібнуту лише на останні чотири гудзика і вогонь від цієї ж свічки наче витанцьовує в його чорних безоднях, клянусь, виглядає він, наче переді мною диявол власною персоною. 

До біса красивий диявол. Але списую це на випите від нудьги вино, яке явно було зайвим. Так, саме воно винне в моїй уяві, яка розігралася не на жарт. Більше ніякого алкоголю. Точно.

-Так, вибачте. Я вже йду. - розвертаюсь на п'ятках, з намірами як найшвидше вийти і забути це, як страшний сон.

Але все ж не може бути так легко, правильно? Бо за лічені секунди він опиняється поруч і легенько хапає за руку, іншу розмістивши на стіні прямо біля моєї голови, тим самим блокуючи будь-яку можливість втекти. 

Шкіри торкаються холодні рукавиці, від чого та покривається сиротками. Він їх взагалі не знімає, чи як? Підіймаю голову і отримую погляд, який дає зрозуміти, що тільки він тут вирішує кому йти, а кому ні.

-Ви дійсно подумали, що я так просто вас відпущу?

-Що?... - мимоволі напряглася.

Фантазія підкидає різні картинки, від яких я ніяк не можу позбавитись, бо як тільки відкину одну, її одразу замінить інша. Ну надто вже багатозначно прозвучала ця фраза. Зупиніть мене хтось! Вино. Це все воно. Сто відсотків.

-Вечеря вже давно закінчилася і ви в цей час повинні бути в своїй кімнаті. Але замість цього, якимось чином опинилися в моїй, яка між іншим в іншому крилі. Не поясните? - ледь помітно видихаю. То он він про що.

-А мені заборонено переміщатися по замку? - просто скажи, що заблукала, в чому проблема? Та треба ж показати характер...

-Ні, тільки не по цій частині.

-На наступний раз, одразу давайте всім гостям правила для ознайомлення, щоб їх потім не звинуватили в порушенні тих, про які вони навіть не знали. 

-Візьму до уваги. Ви не відповіли на питання. - заглядає в очі і під цим тиском хочеш, чи ні, одразу скажеш все, що знаєш. Але я тримаюся. Поки.

-Яке із?

-Я зазвичай двічі не повторяю, але зроблю виключення. Бачите той меч на стіні? - киває в бік і я переводжу туди погляд, розглядаючи красиве руків'я і мабуть, дуже гостре лезо. Думаю, моє мовчання він прийняв за згоду. - У вас є три хвилини, щоб переконати мене не приставити вам його до горла і розмовляти в дещо іншій, менш приємній обстановці. Тож...що ви тут робите? - тон стає загрозливим, а пальці на моїй руці зжимаються сильніше.

Вдивляюся в його обличчя, оцінюючі наскільки правдиві його слова. І можу з впевненістю заявити, що так він і зробить. Та мене так просто не залякаєш.

-Цікаві методи.

-Зате ефективні. В основному тільки так можна отримати правду.

-Та інколи за неї доводитьса заплатити велику ціну. - підіймаю підбородок, не опускаючи погляд.

-Завжди доводиться йти на жертви.

-То ось що для вас чужі життя? Жертви, заради правди? - розум різко роз'яснюється і я згадую, перед ким стою. Сином вбивці моїх батьків. І стоїмо ми достатньо близько, щоб я приклала до його горла свій клинок.

-Далеко не всі. Та життя жорстоке.

-Воно чи ви?

-У вас хвилина. - ігнорує моє питання, на що я лише хмикаю. Схоже, в когось поганий настрій, але в мене не кращий.

-Ви дійсно думаєте, що я прийшла сюди, щоб щось вам заподіяти? - хоч це і хороший момент, але не сьогодні. Спочатку я дізнаюся все, що мені потрібно.

-Ні. Хоч мав би. Ви потрапили сюди під приводом вилікувати, а самі підібрали вдалий момент, коли замок напівпустий і вирішили вбити мене, підчиняючись чийомусь наказу. Звичить правдоподібно, чи не так?

-Тоді що вас зупиняє привести свої слова в дію прямо зараз?

-Ваш погляд. - прямо в цей момент в ньому німе питання, але я не відводжу очей від його - Ви не боїтеся мене, хоч і дарма. Ви не брешете, Ада, - стишує голос, нахилившись над моїм вухом та продовжує пошепки. - І не варто цього робити. Я не потерплю обмана.

Дихає прямо в шию, від чого мурашки з'являються і на ній. Але не впевнена, що це єдина причина. Зараз я відчуваю себе над жерлом вулкана. Один не вірний крок і згорю заживо в обіймах полум'я. Але чому так і хочеться кинутися йому на зустріч?

-З моїх вуст ви можете почути що завгодно, тільки не брехню. - не знаю для чого це говорю, бо сумніваюся, що зможу стримати свої слова. Може для того, щоб втертися в довіру? Чи це щось більше?..

-Надіюсь. - прозвучало якось втомлено, але одне слово різануло по серцю.

Це не правильно. Моя присутність тут і існування в цілому - не правильно. Я - суцільна брехня і таємниця. І це так боляче. Брехати в очі всім, бо так треба. Але я в черговий раз ковтаю це.

-Якщо ви читаєте мене, як відкриту книгу, може самі відповісте на власне питання? Для чого це все? - ця ситуація починає нервувати.

-Щоб ви врешті сказали, що заблукали і не сперечалися, а просто дозволили відвести вас до кімнати. - відсторонюється.

-Тоді ваш план провалився, бо я не збираюся цього робити. Не тратьте ваш дорогоцінний час, сама доберуся. - виринаю з "захвату" і кидаюся до дверей. - Солодких снів! - кидаю вже в коридорі.

-В мене вони і так не будуть солодкі, а ваші могли б. Шкода, що вибиретеся ви звідси лише під ранок і часу на відпочинок не лишиться. - стоїть собі в проході, обрершись об двері.

Завмираю. От же ж...! Чортовий замок! Хто взагалі ці коридори придумав!?

-Просто скажіть куди йти. - розвертся до нього.