Глава 5.1 "Вечір сюрпризів"

Мелінда веде мене коридарами і вже на шостому повороті я зрозуміла, що сама назад не повернусь. Замок неймовірно великий і тут легко можна заблукати. Навіть не уявляю, скільки тут кімнат. 

Та враховуючи, що всі двері абсолютно однакові, складається враження, ніби ви ходите по одному і тому ж місці. Хоча це не так. 

І ось, нарешті ми зупиняємося перед одними з них і варта відчиняє їх, пропускаючи нас в середину. За ці кілька секунд я зрозуміла, що чомусь хвилююся і не з малим зусиллям придушила це почуття. Ніщо не повинно затьмарити мені розум.

Ми проходимо в досить простору кімнату, де в очі одразу кидається довгий стіл, накритий лише не одному кінці. Всі присутні одразу перевели погляди на мене, а я намагаюся тримати як можна більше відсторонений вигляд. Це робити не важко, бо я дійсно не в захваті від цієї всієї ситуації.

Лаерт пропалює поглядом, явно не радий моїй появі. Можливо я б засмутилася, якби мені не було байдуже на нього і в принципі на всіх тут присутніх. 

Та стримано вітаюся та сідаю на відведене мені місце. Воно майже єдине пустувало, не враховуючи в самому центрі. Не складно здогадатися, що саме там сидітеме король, який або запізнюється, що дуже дивно, або не прийде взагалі.

І не знаю, що з цього хотіла б я. Побачити його і нарешті задати питання, які хвилюють, чи насолоджуватися відсутністю? А може йому не стало легше? Хоча це останнє, що повинно мене хвилювати.

Приступаю до їжі, щоб не підтримувати цих безглуздих і надмірно напущених розмов. Вибір тут звісно величезний, але мені багато не треба, тож роблю вигляд що салат дуже смачний, паралельно оглядачи все навколо. 

Кімната в темно-зелених, білих і золотистих тонах. Все виблискує так, ніби до нього ніколи не торкалися, а пил оминає стороною. Стає ясно, що це перший поверх, бо збоку вихід на терасу, і прямо перед нею сад. 

Я просто зобов'язана туди потрапити. Там якно цікавіше, ніж тут зараз. Переводжу погляд лівіше і з здивуванням в перемішку з захватом, оглядаю фортепіано. Це просто для декору, чи король грає на ньому?

Бо я вже уявляю, як навколо розливається музика, а мої пальці розміщаються на клавішах, створюючі неперевершену мелодію. Як же я виявляється сумувала за тими емоціями, що переповнюють під час гри.

Давно не практикувалася, хоча раніше дуже любила грати. Трохи шкодую, що закинула це все в далекий ящик і зробила вибір на користь тренеровок. Але час не повернеш.

Поринаю у спогади, і я готова була так тихо сидіти собі до кінця вечері, та схоже на мене інші плани. Хтось косо дивиться, хтось зацікавлено і навіть ворожо, але врешті невитримують.

-Які ми невиховані! Навіть не представилися нашій гості. Я - леді Лайла, хрещена Ешкарта. - звертається красива жіночка з досить незвичною зовнішністю. 

Видно, що та вже в роках, але виглядає молодо і дуже красиво. Зелені очі, довге золотисте волосся і щира посмішка. Німфа.

-Це Дрейк - мій чоловік, - вона продовжує, маг з рижим волоссям і блакитними очима киває мені. - Кріс і Астер - наші дочки, але Астер тут нема, - вказує на всіх по черзі і якщо вони в цілому ставляться до мене нормально, то ця Кріс пропалює до кісток. 

Вона копія своєї матері, але якщо та привітна, то ця готова накинутися на мене прямо тут, хоч я навіть слова їй не сказала, не говорячи про те, що бачу вперше.

-Пані Елья, Доротея і Раян - дядько Ешкарта. - продовжує перечисляти присутніх, а я намагаюся запам'ятати імена, огядаючи їх. - Думаю, з Лаертом ти вже знайома. - зупиняюся на ньому і зараз він здається не сильно старшим. 

Може тому, що волосся зібране, не знаю. Я б навіть припустила, що ті одного віку з королем. Якщо не враховувати самовпевнену посмішку і зверхній погляд, визнаю, що він нічого так. 

Чіткі обриси і квадратна форма обличчя, на яку я не звернула увагу. На якусь мить задивилася в його фіолетові очі, які достатньо рідкісні. Та він перехопив мій погляд і коли губи злегка припіднялися в хитрій посмішці, я ледь стрималася, щоб не закотити очі. Який все-таки нестерпний.

-Ада, приємно познайомитись. - посміхаюся, хоч і натягнуто.

-Розкажіть щось про себе, Ада. Ви маг? У вас красивий колір волосся. - запитує, здається Доротея.

-Дякую. Так, маг криги. І насправді, нема чого розповідати. Я цілителька і коли почула про хворобу короля, вирішила спробувати допомогти.

-Ви не тутешня? - цікавиться інша жінка, теж маг.

-З Оріону.

-Ооо, цікаво. Хтось з ваших батьків народився там? Говорять що в тій долині густі ліси і дуже багато трав, напевне саме вони підштовхнули вас стати цілителькою. - моє обличчя одразу кам'яніє. 

Повітря різко зникає з легень, а корсет надто сильно впивається в шкіру, здавлюючи мене. Здається, навіть в кімнаті стало прохолодніше.

-Я не знаю своїх батьків. Вони померли, коли я була маленькою.

-Пробачте, співчуваю.

-Нічого. - намагаюся посміхнутись, але в горлі ком. Єдине, чого я зараз хочу, просто втекти звідси. Куди небуть, аби тільки не бути тут.

Після цього у всіх різко помінявся настрій і не озвучені питання так і повислив повітрі. Та тільки одній особі не йметься і вона вирішила вивести мене з себе.

-То ви сирота... Навіть не уявляю, як важко бути одною. Бідна. - озиваєттся ця Кріс спеціально співчутливим голосом. Але в її тоні стільки фальші, що аж слух ріже. 

Та мене аж перекошує від її слів. Стискаю щелепу, збираючи останні краплі самоконтролю. Якщо я зараз встану і вріжу їй, боюсь мене не зрозуміють. 

-Кріс! - шикає її мама, але вже пізно. Переводжу на дівчину спопеляючий погляд.

-Я не обирала в якій сім'ї народитися. І так, важко. Та це не означає, що я одна. Це означає, що все, що я маю в цьому житті, я добилася власними силами. Бо мені не було кому плакатися в юбку і я знала, що крім мене ніхто не вирішить моїх проблем. 

Всі завмирають від мого крижаного тону. Навіть Лаерт дивиться якось дивно. Розумію, що більше ні секунди не хочу знаходитися тут і підіймаюся з місця, начхавши на всі правила етикету.