Глава 4.2 "Не така, як всі"

Хочу відвести погляд, але не можу. Він притягує, манить. Розумію, що не варто так п'ялитися на короля, якого я між іншим збиралася вбити, але ці думки надто пізно з'явилися в голові, бо я вже почала сканувати його обличчя. Яке, змушена визнати нічого так. І це мягко сказано.

Темне волосся трохи спадає на лоба, але не дуже довге, я б навіть сказала коротке, порівняно з тим же Лаертом. Чіткий, наче тесаний підбородок і гострі скули, які роблять лице більш суворим, але від цього не менш красивим.

І очі. На перший погяд повністю чорні, як в якогось небезпечного звіра, бо зливаються з зіницею. Але при сонячному світлі стає зрозуміло, що вони темно карі. 

Його поза і весь вигляд в цілому випромінюють спокій і владу. Одягнений у все чорне і лише каптан розшитий золотими візерунками. Руки складені на спині, що дає змогу розгледіти широкі груди. Впевнена, тіло натренероване, просто весь рельєф схований за одягом, якого якось забагато.

Таак...стоп! Це ще що за думки? Кліпаю і зжимаю губи, сердячись на саму себе. Давай Ада, молодець! Слюні підбери, а то розтічуться по підлозі. Слабачка! 

Роками хотіла помсти і передумаю бо він надто красивий, щоб його вбити? Так Дерілу і скажу, коли запитає. Подумаєш, такий же чоловік, тільки старший, колись прийшов на землю моїх батьків і вбив народ разом з ними. Забрав у мене дім і власними руками зруйнував майбутнє.

Цікаво, на скільки вони схожі? Може у нього такий ніс, як у батька? Чи губи? А може він копія Бастіана? Такий же жорстокий і кровожерливий. Здатний згубити тисячі життів заради власної примхи. Стає огидно. Яка вірогідність, що син не піде по стопам батька? У нього тече його кров. Кров вбивці.

Моє обличчя стає відстороненим. Або я прямо зараз прикінчу його, або просто огризнуся. Думаю, другий варіант кращий. Не знаю, на скільки мене ще вистачить, може це буде п'ять хвилин, але тим не менш.

-Ваша Величносте, це..

-Ада. - перебиваю Лаерта і він замовкає, невдоволено засопівши. 

-Перед тобою король Ешкарт, прояви повагу. - хоче взяти за ліктя, але я окидаю його таким поглядом, що той одразу передумав. 

Ненавиджу, коли до мене торкаються, особливо такий як він. Я одразу згадую те, що хотіла б забути. Ці спогади причиняють біль і нагадують про те, хто я. 

Хоча здається, пройшло багато років і вірогідність, що щось подібне повториться - мінімальна. Але все одно не по собі. Тут одразу стає не комфортно і мені хочеться вийти на повітря.

-З Оріона ти чи ні, треба привітати короля як слід. - шипить біля вуха. 

-Це честь стояти тут, але я ні перед ким не буду падати на коліна. Навіть перед вами. - вимовляю крижаним тоном.

Дивлюся прямо на короля, який підійшов ближче і зупинився навпроти. Доводиться підняти голову, бо той порядком вижчий. Між нами кілька кроків, але повітря наче згустилося і погляди схрестилися. 

Його "привітати як слід" означає перевірити наскільки чиста підлога, опустившись на одне коліно та схилити голову додолу. І я цього робити не збираюся.

-Яке хамство! Зараз же....

Але не встигає договорити, як його знов перебивають. Тільки цього разу король.

-Залиш її. Вона не зобов'язана цього робити. - тихим, але твердим і дещо хриплим голосом промовляє Ешкарт, продовжуючи дивитися на мене. - Можеш бути вільний. - цей тон не терпить відмови.

-Але якщо вона захоче нашкодити вам? Вона не зобов'язана виконувати те, що ви говорите і може робити що вздумається. Вам краще знати, але я б не став довіряти...

-Ти правий, мені краще знати. Пані - моя гостя, тож слухатиметься мене, - ага, розбіглася, подумки закочую очі. - І якщо вона захоче нашкодити, те звідки дівчина родом, ніяк на це не вплине. Я зможу постояти за себе. Тож не варто пробувати. - останнє явно адресувалося мені. 

Лаерт поклонився і вийшов, хоча весь його вигляд говорить про те, що я йому не подобаюсь. Один погляд короля, і варта повторила його дії. Ми лишились наодинці.

-Я тут не для цього. 

-А для чого ж? Проїхали такий шлях, не маючи гарантії, що увійдете в ці стіни. - зробив крок до мене і я придавила порив відступити назад. 

Не знаю, що це за королівські фокуси, але він дивно впливає на мене. Дихання збилося з свого ритму, але я тримаюся. Поки.

-І все ж, я тут.

-Лише тому, що я так захотів.

-Це означає, ви вірите, що я можу допомогти. 

-Скоріше, даю шанс в черговий раз довести, що мені ніхто не в змозі допомогти. - знов крок. Я не рухаюся.

-Звідки така впевненість? Ви надто суворі до себе.

-Звідки така сміливість? Я все ще король і хоч моє слово нічого не значить для вас, як мінімум весь замок підчиняється мені. - наближається і між нами лишаються лічені сантиметри. 

Мені робиться душно, але я затамувала подих. Здається, він настільки близько, що я зможу відчути його аромат. І як тільки вдихну його, останні частини мозку остаточно затуманяться. 

-На те ви і король, щоб всі вам підчинялись. Та я не всі. Я просто хочу вас вилікувати чи хоча б спробувати це зробити. А для цього мені потрібно, щоб ви довірились мені.

Брешу, дивлячись в очі. Говорю за довіру, а в самої за спиною сотні таємниць. Скоріше замість "вилікувати" повинно бути "вбити", але ж я не самогубець.

-Ви просите надто багато. Я не довіряю нікому, чому ж повинен вам?

-Бо я не така, як всі.

Кутучки його губ чуть піднялися і обличчя одразу стало не таким суворим. Але в наступну мить на ньому з'явилася гримаса болі. Він відійшов назад, схопившись за голову і здалося, що от-от впаде.

-Ешкарт! - викрикую розгублено і кидаюся до нього. 

-Не підходь. - витягує руку і тільки зараз помічаю, що він в рукавицях. Я зупиняюсь. - На сьогодні все.

Не встигаю нічого сказати, як той ледь не вилітає з залу, ледь тримаючись на ногах. І що це було? Він же ніби прийняв мою кандидатуру, чому не дозволив допомогти?

Але найбільше хвилювало мене не це. Перед тим, як піти, він на долю секунди кинув на мене погляд та я встигла пепехопити його. І не знаю, може мені здалося, але його очі були чорні. Хвилину тому він стояв переді мною і я точно дивилася в темно карі...