Глава 4.1 "Дороги назад вже не має"

Підїжджаю до замка і мені вдається розгледіти його. І від цього видовища перехоплює подих. Той розташовується над самим обривом, а по ліву сторону від нього вдалині видніється ліс.

Сам замок сірий і дуже великий. Ну звісно, тут править король цього континентиєу, чого ще можна було очікувати? Навколо нього високі стіни та купа варти, особливо біля воріт. Не важко здогадатися, що він добре охороняється, але від мого гніву це не врятує. 

На секунду уявляю, як все тут спалахує блакитним полум'ям. Як він розгорається все швидше і швидже, поглинаючи все навколо. Його язики зазирають в кожен куток, не залишаючи після себе нічого. 

Кінчики пальців закололи і я одразу відігнала ці думки, поки не стало пізно. Потрібно контролювати себе. Злість не повинна затьмарити мені розум. Якщо невинний народ помре через мою гордість, я буду ні чим не кращою за тих, кого так ненавиджу.

Підїжджаю до воріт, де мені перегороджують дорогу королівські гвардійці. Це одразу зрозуміло по їх обладунках, на яких красується герб Еріала - морда вовка з сяючими червоними очима і квіткою, яку він тримає в пасті. 

Сам їхній вигляд говорить про те, що вб'ють і оком не мигнуть. Ходить купа розмов про їх майстерність і холоднокровність. Таких обучають ще дітьми і перервати службу вони можуть лише в двох випадках: піти у відставку, або у разі власної смерті. Найчастіше це другий варіант. 

Якщо ти пішов проти правил, або зрадив королівську сімю чи хоча б думав про це - тобі не жити. І виключень не роблять. Гвардія вірна королівству, бо ціною помилки є їхнє життя. Жорстоко, але ефективно. 

-Стояти. Хто така?

-Я хочу побачити короля.

Оглядають мене з ніг до голови, переглядаючись між собою.

-Всі хочуть його побачити. Але якщо не бажаєш мати проблем, то йди, звідки прийшла. - видає один з них, мабуть головний.

-Я цілителька. Чула про його..гм...хворобу. Я вилікую його. - говорю впевнено, хоча ця ситуація настільки абсурдна, наскільки це можливо. Надіюсь, що моя спонтанність мені боком не вилізе.

-Кожен другий так говорить. - бурчить незадоволено і дивиться, як на набридливу комаху. Але киває тому, що збоку і той кудись пішов.

Між нами нависає напружене мовчання. Хоча напружене лише мені, бо поки я гублюся в здогадках, про мою присутність майже забули. І коли вже вирішую, що план не спрацював, та починаю перебирати інші варіанти, як потрапити в замок, бачу якогось чоловіка, що направляється до нас в супроводі варти.

Дорого вбраний, що говорить про високу посаду. Але явно не король. На вигляд близько тридцяти, волосся темне, довше плечей. Маг. Фіолетові очі пропалюють мене наскрізь і від цього колючого погляду не по собі. Щось його персона не вселяє довіри.

Але злажу з кобили, все-таки треба проявити повагу, хоч він мене вже починає дратувати. Кланятися я не збираюся, але коли тільки відкрила рот, щоб щось сказати, він мене перебив.

-Я - Лаерт, права рука Його Величності. Ви стверджуєте, що вилікуєте його. Як можете це довести?

-Я не стверджую, лише спробую зробити все, що в моїх силах. - стримуюся, щоб не нахамити. Він не дуже ввічливий. 

-Може представитеся?

-Ада.

Запитливо вигинає брову, але це нічого не міняє, бо продовження не послідує.

-Не чув про вас. Звідки ви?

-Оріон. - відповідаю і бачу, як він хмуриться. Обожнюю спостерігати за реакціями, коли хтось дізнається, звідки я. На їхніх обличчях одразу весь спектр емоцій. Від здивування, до страху і навіть захоплення. 

І майже всі хотіли б бути на моєму місці. Жити в королівстві і не підкорятися королю. Комусь мрія, а мені реальність. 

Оріон - частина континента, що не належить королівству. Своєрідна долина. Хоч вона і маленька, але вільна від всіх тих клятв і обов'язків перед короною. Ми нікому нічого не винні і ні від чого не залежимо. Самі по собі і це прекрасно.

Та звісно ж, владі це не побається. Вони роками намагаються тиснути на нас, але зв'язані договором, що колись уклали наші пращури. 

Є ціла легенда про Оріона, який власне і заснував долину. Якщо коротко, то в свій час він врятував життя королю, який правив на той момент і монарх, щоб віддячити спасителя, дозволив йому обрати яку завгодно винагороду. 

Оріон попросив землю, яка буде незалежною від королівства і кожен, хто народитьса на ній, в праві не підкорятися владі. А король дав обіцянку, тож змушений був стримати її. Підписали договір, без строку придатності і так і зародилася долина, названа на честь засновника, яка стала домом для сотень, а може й тисяч.

Не дивно, що Деріл обрав саме це місце. Він сам звідти родом, а кілька золотих і для всіх місце мого народження - Оріон. Бути біля ворога, але не належати йому. Геніально.

-Цікаво. І що ж змусило приїхати вас сюди і лікувати короля, якому ви не служите? - знов оглядає, роблячи собі якісь висновки.

Хороше питання. Якби ж я сама мала на нього відповідь.

-Таке моє рішення і я не збираюся його пояснювати. Моя кінцева ціль - вилікувати короля, хоч і не мого.

Кілька секунд обдумує і киває своїм думкам. Знати б яким саме, але дякуючи Дерілу, це лишиться секретом.

-Та нехай. Просто майте на увазі, що якщо ви нас обманюєте, чи тим більше маєте якісь приховані замисли, то поплатитесь головою навіть без пояснень.

Звучить переконливо, але дороги назад вже нема. Тож роблю вдих і відповідаю рівним голосом.

-Не варто сумніватися в моєму професіоналізмі. І можете не хвилюватися, я тут лише з самими савтлими намірами. - видавлюю посмішку.

-Побачимо. Пройдіть за мною. - розвертається, але я не рухаюся, зжимаючи повідок. Він зупиняється та повертає голову до мене, говорячи крізь зуби, - За вашого коня подбають.

-Це кобила.

-Байдуже. Не будемо змушувати короля чекати.

Зжимаю челюсть, але все ж йду за ним. Терпи. Не час показувати характер. Ми підходимо до замка і нам відкривають масивні двері. Заходимо і опиняємося в тронному залі. Я завмираю, оглядаючи його.