Глава 3.1 "Любов - розкіш"

Навпроти сіла жінка старшого віку, одягнена в лохміття і з не дуже приємним запахом. Обличчя розгледіти не вдається, бо та в капішоні, з-під якого виглядає сиве розтріпане волосся.

-Оце ціни. За стакан води два золотих! Раніше тебе просто так могли накормити, а зараз за монету вдавляться! - починає жалітися, ніби ми сто років знайомі. - І де старій брати золото? Дитя, може в тебе є вода?

Підіймає голову і мій погляд одразу притягують яскраво-сині очі. На кілька секунд задивляюся в них, бо вони наче гіпнотизують і ти не можеш відірватися. В якийсь момент здалося, що в них щось промайнуло.

Кілька разів кліпаю, відганяючи ці думки. Я не рухаюся, з осторогою дивлячись на неї, перебираючи в голові варіанти, ким та може бути і що з мене хотіти. А жінка чекає моєї відповіді.

-З собою не має, але...я куплю вам. - видавлюю посмішку. Якщо після цього вона піде, то я їй хоч все меню скуплю, аби лиш позбавитися цієї компанії. 

Не подобається вона мені. На вигляд проста стара, але щось в ній є небезпечне. Прошу принести нам води і надіюся, що через кілька хвилин мені все ж вдасться нормально поїсти, без зайвих очей.

-Дякую! Велике тобі спасибі. Знайшовся хтось, хто пошкодував стару. Бо всі лише боком дивляться. А ти не така, як всі, вірно? Особлива.

Вона примружилася, а мені останні фрази здалися двозначними. Ніби вона знає щось, чого не знають інші. Благо, приносять замовлення і та переключається на нього.

-Це ж просто вода. - відповідаю спокійно, хоч вся напряглася з ніг до голови.

-Кому просто, а кому ні. Чим я тобі можу віддячити за твою щедрість? - подалася вперед, а я втиснулася в стілець.

-Що ви? Не треба нічого.

-З мене нічого взяти, але є дещо цініше за золото чи коштовності. Хочеш, я тобі дам відповіді? Дай руку, дитинко.

Жінка остаточно вибила мене з колії. Та що вона за одна? Я завмерла. Вона чекати не збирається і розуміючи, що відповіді не буде, бере її сама.

Я хочу вирвати, але її хватка міцніша, ніж вона може здатися на вигляд. Накриває мою руку своєю і дивиться в очі, але складається відчуття, що зазирає прямо в душу.

Провидиця. І як я раніше не здогадалася? Знала, духу мого тут вже не було б. Таких краще остерігатися, бо якщо ти перейдеш їм дорогу, чи просто впадеш в немилість, тебе і весь твій рід можуть проклясти так, що ти сам будеш бажати влясної смерті. Я вперше стикаюся з ними, тому розгубилася від її дій.

-Виниш себе, але не варто. В тобі велика сила. Ти врятуєш багато душ, але в цьому всьому можеш втратити себе. Стережися любові, вона погубить тебе, змусить зникнути.

-Це не можливо. Я не можу любити. - не без зусиль вириваю руку.

-Всі можуть любити. Але за щастя ти заплатиш надто велику ціну. Доведеться обирати.

Підриваюся з місця. Її слова звучать не надто переконливо, але від них холод по спині. Погляд знов повертається до жінки, але її вже нема. На столі лише стоїть не допитий стакан з водою, який свідчить про те, що вона реальна і це все не моя фантазія. Озираюся навколо, потираючи руку. Треба подихати свіжим повітрям.

Виходжу на вулицю і зупиняюся, піднявши голову до верху. Роздивляюся зорі, обнявши себе за плечі. Капішон впав і по спині розсипалися сріблясті пряді.

В холові ехом відлунюється фраза " Всі можуть любити". Гірко посміхаюся, розуміючи, що я - не всі. Завжди у всіх правил є виключення і я - одне з них.

Вся справа в тому, що лейри закохуються тільки у лордів і навпаки. Іншого бути не може. Якщо хтось помирає, то вони до кінця життя будуть одні. Бо в кожного є своє предназначення і проти нього ніхто не піде.

А так, як я остання з роду, то мою любов, яку я навіть не зустріла, вже давано не має в живих. Та я змирилася з цим. Щоправда не одразу. Спочатку було важко дивитися на парочки і їхні закохані погляди. Я заздрила їм за те, що у них є вибір. Що є така розкіш, як любов.

Потім я почала шукати інший вихід. Спосіб, щоб якось обійти призначення. Але правда в тому, що його нема. Я вважаю це ціною за магію, хоч і кажуть, що ми не платимо нічого. Нам дається тільки один шанс на кохання і втративши його, ми будемо нещасними все життя.

Але краще розплачуватися кров'ю і знати, що є той, хто любить тебе і кому ти потрібна, а не бути одним, як Деріл. Хоч він і маг і не має в цьому плані обмежень, але чоловік - однолюб.

Він розповів мені про свою кохану і я бачила, що йому досі боляче згадувати про неї. Він дуже сильно любив її. 

Вони познайомилися ще до того, як Деріл потрапив до замку і здружився з моїми батьками. Її звали Каталіна. Вони мали одружитися і навіть чекали на дитину. Та вона померла у нього на руках. Її вбили під час нападу на поселення і Деріл не зміг врятувати їх. Просто не встиг. 

Він знайшов їх усіх і помстився кожному по черзі. Та легше не стало. Її вже не повенеш. Навіть уявити не можу, як це, втратити в один день сімю і бачити як люди, які стали тобі всім, помирають на твоїх очах.

У моїй ситуації хоч трохи легше тим, що я була зовсім маленькою і навіть не пам'ятаю нічого. Та мені все одно боляче. А Деріл просто був вбитий горем і хотів покінчити з життям, не бажаючи існувати без неї. 

Мій батько врятував його. Взяв до себе на службу і витягнув з тієї ями. По словам Деріла, мої батьки стали його найкращими друзями і замінили сім'ю. Але і ті померли. Лишилася тільки я.

Тому він так опікується мною. Не тільки через дане слово. Бо я єдина, хто важлива йому. Я стала тією донькою, яка так і не з'явилася на цей світ.