Глава 4 "Король не той?"

Нарешті ми прибули в столицю. Шалена втома дає про себе знати. Та я подбала про житло заздалегіть і взяла нам невеличкий будиночок на перший час. Умови звісно не дуже, та мені золото на голову не падає, а в Деріла було соромно просити. Але хоч якийсь дах над головою.

Відвела Сиріус в стайню, щоб та відпочила, а сама пішла розбирати речі. Та як тільки мій погляд впав на ліжко, яке виявилося навіть м'яким, вирішила лишити все як є. Я ж не знаю, скільки тут пробуду. Одягу не багато, тому лише заховала зброю, щоб не було зайвих питань.

Як тільки голова торкнулася подушки, очі самі закрилися. І байдуже, що всі в цей час щойно вечеряють. Завтра важливий день. Стільки часу я була в тіні, і ось, нарешті настав час втілити свій план в життя. Не знаю, що мене чекатиме, але я йтиму до кінця.

Саме з такими думками я заснула. І хоч прокинулася по звичці з першими промінчиками, відчувала себе бодро. Швидко зібравшись та взявши з собою трави і мішечок з золотими, направляюся на площу. 

В столиці я вперше, тож треба все оглянути, щоб краще орієнтуватися. Та й заодно вивідаю інформацію про короля. Про нього мені мало що відомо, але я це виправлю.

Прогулююся вуличками і відмічаю про себе, що тут все зовсім інше. Будинки виглядають дещо похмуро, хоча більшість нові. Може через те, що за всю дорогу я не помітила ні одного дерева, чи хоча б квітку? 

Та це і не дивно, враховуючи їхні стосунки з природою. Хоча скоріше те, що природа не хоче мати з ними ніяких стосунків.

Багато народів і кожен поспішає по своїх справах. Безліч торговців, які перекрикують один одного, намагаючись продати різного роду товари. Тут є їжа, одяг, прикраси, багато побутових речей і навіть зброя.

Та всю дорогу в голові крутиться одне питання, яке я собі часто задавала: "Яким було б моє королівство?" Те, що в мене забрали. Я не раз уявляла собі квітучі рівнини та чисті води. Щасливих лейр з лордами, які живуть своїм життям в гармонії між собою та природою. 

Ловила кожне слово, коли Деріл розповідав, як там було. І мені подобалось все. Ті місця, яких уже давно нема, манили мене до себе. Я хотіла додому. Цей похмурий світ давив на мене і я відчувала себе зайвою і дещо...покинутою.

Все навколо здається чужим і справа не в тому, що я не вдома. Навіть там мені бувало самотньо. Тоді я просто прогулювалася по саду, що виростив для мене Деріл, або втікала в ліс, зібратися з думками.

Важко жити, знаючи, що ти така одна. Ніхто не розуміє, як це. Коли магів вчать контролювати силу, вони говорять, що як їм важко, а ти мовчиш, бо знаєш, що в тебе дві. 

Мовчиш, бо розумієш, що в один прекрасний день перетворишся на якогось звіра чи птаха і тоді доведеться розбиратися самій, бо Деріл вже не допоможе. Бо поруч не має батьків, які мали б підказати і підтримати. Та чорт, крім Деріла поруч не має нікого. Взагалі.

А як заводити друзів, не розповівши свій "маленький секрет"? Я вже не говорю про сім'ю, якої в мене ніколи не буде. І що далі? Для чого ж тоді жити? Ці питання я задавала собі ще частіше. 

І тоді вирішила помститися тому, хто позбавив мене цього всього. Почала активніше тренуватися, вдосконалювати свої навики та освоювати нові. І так, Деріл правий. Мене ніхто не зупинить.

Та ховаю злість в глибину. Як би я не хотіла увірватися в замок і наприклад, вставити кинджал, який завжди схований в моєму одязі, в глотку королю, знаю, що це необдуманий поступок і треба набратися терпіння. Я повинна бути хитрішою. І я буду.

Помічаю прилавок з травами і вирішую прикупити тих, які скінчилися. І вже майже відійшла від нього, коли краєм вуха почула цікаву розмову. 

Тож підійшла і почала робити вигляд, що мене дуже зацікавили прикраси з дорогоцінним камінням. Цей прилавок до них найближче і мені чути кожне слово.

-Кажуть, що король хворий.

-Та всі знають, що його тривожить безсоння. І що тепер? Паніку розводити?

-Насправді все набагато серйозніше, ніж всі думають. Він останнім часом все рідше почав десь з'являтись. Ходить в шкіряних рукавицях ледь не по лікоть. Прислуга говорить, що інколи йому стає погано і той як засяде в покоях, то до ранку не виходить.

-Ти хочеш сказати...?

-Так. - знижує тон. - Все точнісінько, як у свій час в батька. Кажу ж, їхній рід проклятий. Захотів король влади і що тепер? Одне королівство погубив і друге на підході. Всю сім'ю занапастив. Помре хлопець, от побачиш.

-Та ти що? То ж молодий ще. - здивовано вигукує співрозмовник, а я взагалі не можу второпати, про кого вони.

-А хіба це має якесь значення?

-Ні, але шкода. Може це якась хвороба? Тоді і ліки знайдуться.

-Кращі цілителі приїжджали і намаглися щось зробити, а результату ніякого. У нього навіть спадкоємця не має, щоб передати трон. Що з нами всіма буде після його смерті?

-Подивись на нього! Король живий, а він уже його хоронить! Тьху. - обурюється голосніше, ніж варто. Кілька прохожих зиркає на них.

-Плюйся, потім побачиш що все буде, як я кажу. Приходить кінець їхньому правлінню.

-Ага, теж мені знайшовся. За такі розмови твій кінець настане швидше.

Продовжують спорити, але я вже не слухаю. Почуте вперто відмовляється складатися в картинку і в голові хаос. Король же на кілька років старший за мого батька. Чому говорять, що він молодий? Нічого не розумію. 

Вирішую розпитати в когось, надіючись, що на мене не подивляться як на ненормальну.

-Вибачте, а що з королем Бастіаном? - запитую в якоїсь жіночки.

-Дівчино, ви звідки така з'явилася? - все-таки отримую здивований погляд, ніби я запитала якого кольору небо. - Вже як шість років помер.

-Як помер...? - тепер я дивлюся на неї, як на ненормальну.

-Отак. А королева через кілька місяців після нього. Зараз править їхній син - Ешкарт.

Шоковано кліпаю. З кожним її словом в мене наче встромляють ножа. Виходить, що я спізнилася?... Відходжу далі, обпершись об стіну. Він був єдиним, хто знав, що сталося тієї клятої ночі. І заніс цю таємницю в могилу!