Глава 3 "Руна"

Сонце починає сходити, а я вже збираю речі. Беру лише основне, щоб легше було перевозити. В основному це трави і зброя. Ну і звісно сукні, які я мягко кажучи не люблю. 

В них жахливо не зручно, все всюди давить і я вже мовчу про те, що ти не можеш нормально боротися. Тому я більше віддаю перевагу чоловічому одягу з штанами. Але змушена носити сукні, щоб не привертати зайвої уваги. Та я вже звикла і трохи пристосувалася.

До столиці їхати довго, тому потурбувалася про харчі для Сиріуса і собі взяла перекусити. Щось не маю великого бажання зупинятися в тавернах. Останній раз це мало не дуже приємні наслідки.

Треба бути надалі обережнішою і не розказувати на право і на ліво, хто я. А то про Білу чаклунку ходять різні розмови і за деякі з них у мене можуть бути серйозні проблеми. Я звісно планую потрапити в замок, але не через в'язницю.

Як і казав Деріл, рана загоїлася швидко, залишивши лише маленький, ледь помітний шрам. Але я думаю, і він з часом зникне. Мимоволі у пам'яті спливає образ незнайомця. Визнаю, що було б цікаво дізнатися, хто він. 

Щось мене в ньому зачепило. Далеко не кожен заступиться за тебе в бою, але він не злякався, навпаки, доволі вправно і швидко розправився з цинтрами. Та ще й з раною допоміг. 

І чесно визнати, він ледь не перший, хто нормально до мене ставився, знаючи, хто я. Не пам'ятаю, чи хтось колись дивився в очі Білій чаклунці і не боявся її.

Але насторожило те, що незнайомий захотів залишити в секреті свою персону. Я навіть не змогла зрозуміти чи маг він, чи хтось інший. Впевнена, він не такий простий, яким хоче здатися. Але вже це не важливо, впевнена, ми бачилися вперше і востаннє.

Виходжу з кімнати, оглянувши її. Щось мені підказує, що я сюди не повернувся. Я виросла в цих стінах і вони стали мені домом. 

Деріл - все, що в мене є. Він мій тато, мама, друг, вчитель. Ростив мене сильною і мужньою. Можливо, ніколи не казав, що любить мене, але його любов відчувалася в поступках. 

Звісно, хоче, щоб я була в безпеці, але не для того він вчив мене контролювати силу і володіти зброєю, щоб я все життя ховалося за його спиною. Тому, рішуче йду на вулицю запрягти Сиріус.

-Ти готова, маленька? - Вона заіржала, даючи зрозуміти, що так. Розчесую її довгу гриву, місцями заплітаючи. 

Чую позаду кроки, але не повертаюся, бо знаю, що це Деріл. Та він не підходить ближче, продовжуючи стояти у проході.

-Чого завмер?

-Милуюся.

-Мною? - запитливо підіймаю брову.

-Сиріус.

-Ну звісно, я ж тут для декору. - знов закочую очі.

Підходить ближче і стає поруч. Я повертаюсь до нього обличчям. Він загортає прядку довгого волосся мені за вухо і проводить пальцем по скулах.

-Ти копія матері. Така ж красива і з сміливим вогником в очах. Не дай йому погаснути. Бережи себе. Я не пробачу собі, якщо з тобою щось трапиться. 

Мовчки обіймаю його. В середині наростає липке відчуття суму, змішаного з тривогою. Чому здається, що ми прощаємо назавжди.

-Візьми. - щось протягує, відсторонившись

-Що це?

-Кулон Елен. Я чекав відповідного моменту, щоб віддати його тобі, і ось, він настав. Бережи його, а він оберігатиме тебе.

Розглядаю кулон, що належав колись моїй матері. Світло-блакитна, напівпрозора капля, наче обплетепа сріблястими ниточками і прикріплена до ланцюжка. 

Проводжу по ній подушечками пальців, вона загорається білим сяйвом і в центрі з'являється руна. Знизу пів кола, яке розширяється до половини і назад зменшується в кінці. Та його поєднує фігура у вигляді вигнутого в середину і горизонтально витягнутого ромба.

Таку я бачу вперше в своєму житті, а я їх вивчила всі до єдиної. Як тільки забираю руку, вона зникає і переді мною просто прикраса.

-Що це? Якась магія? Чому я раніше її ніде не зустрічала?

-Просто бережи його, прийде час і ти сама все зрозумієш. - кладе руку на плече, вдивляючись в очі. - Ти сильна і все зможеш. Я вірю в тебе, Ада. І батьки твої вірили. Якби вони бачили тебе зараз, то гордилися б тим, якою ти стала.

В моїх очах з'являються сльози, але я кліпаю, проганяючи їх. Для мене тема батьків завжди була важкою. Я дуже сумую, хоч і не пам'ятаю їх. 

Одягаю кулон на шию і ховаю за одягом. Наперед знаю, що ні на секунду не зніму його. Одна лиш думка, що колись він належав мамі, гріє душу. Відчуття, ніби це не просто камінчик, а частинка її.

Дивлюся на Деріла і сумно посміхнувшись, сідаю в сідло і мчу, не обертаючись. Знаю, що він досі стоїть на тому місці і дивиться мені в спину. Відчуваю це. 

Ненавиджу прощатися. Це завжди так важко. Ніби частина тебе досі лишається там, а на її місці пустота, яку не заповниш нічим.

Але підганяю кобилу, бо розраховую до вечора дібратись до місця ночівлі. І ось, нарешті бачу одне з таких. Надворі вже ніч, та тут ще відчинено і здається, що навіть працюють цілодобово.

Залишаю Сиріус прив'язаною і заходжу в середину. Цинтрів не має, а на мою появу взагалі не звернули уваги. Схоже, день завершиться спокійно. Беру кімнату, де одразу лишаю речі, місце у стайні для Сиріус та вечерю обом. Завтра нас чекає довга дорога, тож треба добре відпочити.

Розміщаюся за столиком, в очікуванні свого замовлення. Може хоч тут дадуть нормально поїсти. Та коли його приносять, не встигаю я нормально розпробувати, як до мене знов підсідають. 

Та що ж таке? Це вже починає входити в традицію. Роблю глибокий вдих і підіймаю погляд на свою сусідку. 

P.S. якщо вам подобається книга, не скупіться на зірочки та коментарі:) Вам дрібниця, а мені +мотивація))