Глава 1.1 "Таємничий спаситель"

Оглядаю свого "союзника". За плащом не можу зрозуміти, хто це, але видно, що чоловік людської подоби. Маг? 

Поки цинтри відволіклися на нього, знову атакую. А він їх нічого так знешкодив, лишилися лише двоє, які швидко приєдналися до своїх друзів, ставши декорацією у вигляді статуй. Коли мені за це почнуть доплачувати? Я їм між іншим таверну прикрасила. 

Ховаю меч і кинувши погляд на незнайомця, виходжу на вулицю. Рана дає про себе знати, та ще й як на зло з собою не має ніяких трав, які пришвидшили б загоєння. 

Не дуже приємно буде скакати верхи. Може долетіти, перетворившись? В тому, що Сиріус добереться додому сама, сумнівів не має. Але чи зможе поранена сова? 

Роздумую, погладжуючи кобилу, яка стала мені подругою і вірною союзницею. Оцінюю глибину рани і вирішую, що краще верхи. Виводжу її з стайні. По очах бачу, що сита і сповнена сил, чого не можна сказати про мене.

-Навіть не подякуєте своєму спасителю? - незнайомець у плащі стоїть з своїм конем біля вихода. Через темряву і капішон не можу роздивитися його обличчя. 

-Я не просила допомоги і впоралася б сама. - це не зовсім так, але це опустимо. 

-І як же? 

-Якби не вмішався, мав би змогу побачити. - такий вже в мене характер. Байдуже, що буде стояти на кону, але допомоги я не попрошу. Погана риса, але я намагаюся боротися з нею. Поки виходить не дуже.

-Як грубо. І звідки така леді у цих краях? Хоча, судячи по тому, як ви б'єтеся, леді - не зовсім підходяще слово. - а він самовпевнений. Цікаво.

-Можу задати те ж саме питання. Я раніше вас тут не бачила. - знову намагаюся розгледіти його, але марно. Ще б по лікті капішона натягнув.

-Я проїздом. 

-І як вам тут?

-Красиво, але як я помітив, народ не дуже любить гостей.

-Є таке.

-То ви справді Біла чаклунка? - чому всіх це так цікавить? Я вже починаю звикати до популярності, скоро буду автографи всім роздавати. Якщо звісно вони не закидають мене камінням.

-А побачене вас не переконало? - після всього, що там було, це дійсно дивне питання.

-Переконало, але ви не така, як про вас говорять. 

-Ви про біле чудовисько з рогами, яке перетворює всіх у жаб? - запитую з насмішкою. Про мене навіть таке говорять. 

Хтось щось видумає, розкаже іншим, ті ще прикрасять та перекрутять і виходить казка про монстра.

-Як варіант. 

-Не варто завжди всім так вірити, навіть не переконавшись у правдивості їхніх слів. Говорити можна багато. 

-Тоді дозвольте побачити ваше обличчя, щоб розповсюджувати правдиву інформацію і не вірити підлій брехні. 

-Не дозволяю. Будете багато знати, погано спатимете. - роблю кілька кроків до виходу і одразу відчуваю біль. Кривлюся і хапаюся за лівий бік. Мда..весела буде дорога. 

-Я й так не сплю вночі, мені нема що втрачати. Давайте хоч допоможу з пораненням. 

-А ви цілитель? 

-Ні. 

-Тоді не думаю, що ви можете бути корисними. 

-В мене є лікувальна мазь. Вона звісно так швидко не загоїть рану, але біль зніме. - на долю секунди навіть задумуюся над його пропозицією.

-Як я можу вам довіряти? Може ви хочете мене отруїти? 

-Для чого мені це? Я навіть вас не знаю. 

-Як і я вас. Ви навіть не представилися. - мені і справці цікаво подивитися на свого "спасителя".

-Нажаль, змушений зберігати свою персону в таємниці. 

-Як бажаєте. - хочу пройти повз нього, але він перегороджує дорогу.

-Я не можу відпустити леді пораненою.

-Забагато на себе берете. - фиркаю, хоча ця мазь мені зараз не завадила б.

-І все ж.

Стоїть навпроти і я вдивляюся в його обличчя, яке не видно від слова взагалі. Але можу закластися, що він зараз дивиться мені прямо в очі, які все ще палають блакитним вогником. І від цього погляду не по собі. 

-Ви не боїтеся мене? - це не питання, а скоріше ствердження. Хтось інший вже б тільки пятами мелькав. А цей навіть допоміг.

-Ні.

-Дарма. Мені нічого не варте вбити вас прямо зараз.

-Можливо, але ви цього не зробите.

-Звідки така впевненість? Думаєте, що всі, хто називають мене монстром, помиляються? Як наївно.

-Може вони це говорять лиш тому, що не зустрічали вас?

-Скоріше навпаки.

-Якщо судити по сьогоднішній ситуації, ви захищалися. - і чому він так завзято оправдовує мене?

-Не треба мене судити. Ви не знаєте хто я і на що здатна.

-Не знаю. Але мені байдуже і я просто хочу допомогти дівчині, яку поранили.

Мовчу. Не вірю, що є люди, яким від мене нічого не потрібно. Ця "дівчина", як він мене назвав, бачила в житті стільки за свої девятнадцять років, що ніхто не позаздрить. 

Я вчуся на своїх помилках, тож давно нікому не вірю. Навіть, якщо це хороші наміри, я всюди буду шукати підвох. 

Та як правило, моя чуйка підказує мені, коли мені брешуть і в особливості, коли треба загальмувати та втікати, не обертаючись. А зараз вона мовчить, як і я. І цю тишу приймають за згоду.

Він риється в якійсь сумці та дістає звідти маленьку, залізну круглу коробочку, в яких зберігають густі ліки. Я упускаю момент, коли підходить ближче та відкриває цю саму коробку. В ніс вдаряє знайомий аромат і я одразу впізнаю її зміст. 

-Нертера. - вимовляю дещо здивовано. Тільки вона має такий запах. І саме її листя дають найкращий знеболюючий ефект. Вона достатньо рідкісна, тож дорога. Дуже дорога.

-Так. Вона вам знайома, отже ви розумієте, що я не маю наміру нашкодити. Це просто ліки. Дозвольте. 

Трохи відсовує плащ і оглянувши рану, починає наносити мазь тонким слоєм. Та замість рук, відчуваю на собі холодний дотик рукавиць, від якого по шкірі одразу зявились мурашки. Але все одно не рухаюсь і дозволяю обробити поріз. 

Мало того, що підпустила до себе незнайомця так близько, він ще й лікує мене! Ада, ти в своєму розумі?! Мабуть під час бою головою вдарилася. 

Як тільки він відсторонюється, відходжу трохи назад, відмічаючи, що біль зменшився.

-Дякую. - кидаю сухо, все ще здивована власною поведінкою. Заскакую на Сиріус і проїжджаю повз нього, не чекаючи відповіді. Як тільки приїду додому, одразу відпочивати. А то втома дивно на мене впливає.