Оглядаю свого "союзника". За плащом не можу зрозуміти, хто це, але видно, що чоловік людської подоби. Маг?
Поки цинтри відволіклися на нього, знову атакую. А він їх нічого так знешкодив, лишилися лише двоє, які швидко приєдналися до своїх друзів, ставши декорацією у вигляді статуй. Коли мені за це почнуть доплачувати? Я їм між іншим таверну прикрасила.
Ховаю меч і кинувши погляд на незнайомця, виходжу на вулицю. Рана дає про себе знати, та ще й як на зло з собою не має ніяких трав, які пришвидшили б загоєння.
Не дуже приємно буде скакати верхи. Може долетіти, перетворившись? В тому, що Сиріус добереться додому сама, сумнівів не має. Але чи зможе поранена сова?
Роздумую, погладжуючи кобилу, яка стала мені подругою і вірною союзницею. Оцінюю глибину рани і вирішую, що краще верхи. Виводжу її з стайні. По очах бачу, що сита і сповнена сил, чого не можна сказати про мене.
-Навіть не подякуєте своєму спасителю? - незнайомець у плащі стоїть з своїм конем біля вихода. Через темряву і капішон не можу роздивитися його обличчя.
-Я не просила допомоги і впоралася б сама. - це не зовсім так, але це опустимо.
-І як же?
-Якби не вмішався, мав би змогу побачити. - такий вже в мене характер. Байдуже, що буде стояти на кону, але допомоги я не попрошу. Погана риса, але я намагаюся боротися з нею. Поки виходить не дуже.
-Як грубо. І звідки така леді у цих краях? Хоча, судячи по тому, як ви б'єтеся, леді - не зовсім підходяще слово. - а він самовпевнений. Цікаво.
-Можу задати те ж саме питання. Я раніше вас тут не бачила. - знову намагаюся розгледіти його, але марно. Ще б по лікті капішона натягнув.
-Я проїздом.
-І як вам тут?
-Красиво, але як я помітив, народ не дуже любить гостей.
-Є таке.
-То ви справді Біла чаклунка? - чому всіх це так цікавить? Я вже починаю звикати до популярності, скоро буду автографи всім роздавати. Якщо звісно вони не закидають мене камінням.
-А побачене вас не переконало? - після всього, що там було, це дійсно дивне питання.
-Переконало, але ви не така, як про вас говорять.
-Ви про біле чудовисько з рогами, яке перетворює всіх у жаб? - запитую з насмішкою. Про мене навіть таке говорять.
Хтось щось видумає, розкаже іншим, ті ще прикрасять та перекрутять і виходить казка про монстра.
-Як варіант.
-Не варто завжди всім так вірити, навіть не переконавшись у правдивості їхніх слів. Говорити можна багато.
-Тоді дозвольте побачити ваше обличчя, щоб розповсюджувати правдиву інформацію і не вірити підлій брехні.
-Не дозволяю. Будете багато знати, погано спатимете. - роблю кілька кроків до виходу і одразу відчуваю біль. Кривлюся і хапаюся за лівий бік. Мда..весела буде дорога.
-Я й так не сплю вночі, мені нема що втрачати. Давайте хоч допоможу з пораненням.
-А ви цілитель?
-Ні.
-Тоді не думаю, що ви можете бути корисними.
-В мене є лікувальна мазь. Вона звісно так швидко не загоїть рану, але біль зніме. - на долю секунди навіть задумуюся над його пропозицією.
-Як я можу вам довіряти? Може ви хочете мене отруїти?
-Для чого мені це? Я навіть вас не знаю.
-Як і я вас. Ви навіть не представилися. - мені і справці цікаво подивитися на свого "спасителя".
-Нажаль, змушений зберігати свою персону в таємниці.
-Як бажаєте. - хочу пройти повз нього, але він перегороджує дорогу.
-Я не можу відпустити леді пораненою.
-Забагато на себе берете. - фиркаю, хоча ця мазь мені зараз не завадила б.
-І все ж.
Стоїть навпроти і я вдивляюся в його обличчя, яке не видно від слова взагалі. Але можу закластися, що він зараз дивиться мені прямо в очі, які все ще палають блакитним вогником. І від цього погляду не по собі.
-Ви не боїтеся мене? - це не питання, а скоріше ствердження. Хтось інший вже б тільки пятами мелькав. А цей навіть допоміг.
-Ні.
-Дарма. Мені нічого не варте вбити вас прямо зараз.
-Можливо, але ви цього не зробите.
-Звідки така впевненість? Думаєте, що всі, хто називають мене монстром, помиляються? Як наївно.
-Може вони це говорять лиш тому, що не зустрічали вас?
-Скоріше навпаки.
-Якщо судити по сьогоднішній ситуації, ви захищалися. - і чому він так завзято оправдовує мене?
-Не треба мене судити. Ви не знаєте хто я і на що здатна.
-Не знаю. Але мені байдуже і я просто хочу допомогти дівчині, яку поранили.
Мовчу. Не вірю, що є люди, яким від мене нічого не потрібно. Ця "дівчина", як він мене назвав, бачила в житті стільки за свої девятнадцять років, що ніхто не позаздрить.
Я вчуся на своїх помилках, тож давно нікому не вірю. Навіть, якщо це хороші наміри, я всюди буду шукати підвох.
Та як правило, моя чуйка підказує мені, коли мені брешуть і в особливості, коли треба загальмувати та втікати, не обертаючись. А зараз вона мовчить, як і я. І цю тишу приймають за згоду.
Він риється в якійсь сумці та дістає звідти маленьку, залізну круглу коробочку, в яких зберігають густі ліки. Я упускаю момент, коли підходить ближче та відкриває цю саму коробку. В ніс вдаряє знайомий аромат і я одразу впізнаю її зміст.
-Нертера. - вимовляю дещо здивовано. Тільки вона має такий запах. І саме її листя дають найкращий знеболюючий ефект. Вона достатньо рідкісна, тож дорога. Дуже дорога.
-Так. Вона вам знайома, отже ви розумієте, що я не маю наміру нашкодити. Це просто ліки. Дозвольте.
Трохи відсовує плащ і оглянувши рану, починає наносити мазь тонким слоєм. Та замість рук, відчуваю на собі холодний дотик рукавиць, від якого по шкірі одразу зявились мурашки. Але все одно не рухаюсь і дозволяю обробити поріз.
Мало того, що підпустила до себе незнайомця так близько, він ще й лікує мене! Ада, ти в своєму розумі?! Мабуть під час бою головою вдарилася.
Як тільки він відсторонюється, відходжу трохи назад, відмічаючи, що біль зменшився.
-Дякую. - кидаю сухо, все ще здивована власною поведінкою. Заскакую на Сиріус і проїжджаю повз нього, не чекаючи відповіді. Як тільки приїду додому, одразу відпочивати. А то втома дивно на мене впливає.