Глава 1 "Неприємності - як сенс життя"

Погода жахлива. Дощ ллє, наче з відра. Додому лишилося кілька годин їзди, але вже темніє і Сиріус вибралася з сил. Заїжджаю в придорожню таверну, щоб взяти їй чогось поїсти. Та й собі не завадило б. Прив'язую до стійла і поправивши сідло, взяла з кармана мішечок з золотом. 

-Потерпи моя хороша, ще трохи лишилося. 

Гладжу вже мокру гриву. Але Сиріус - кінь благородний і розумний, тому лише трохи сумно подивилася на мене і заіржала підбадьорливо, погоджуючись з моїми словами. 

Не гаючи часу, заходжу в таверну. Всі погляди спрямовані на мене. Мда...група цинтрів, кілька магів і кларки. Шикарна компанія, особливо враховуючи, що ніхто з них не любить таких, як я. 

Натягнула капішона нижче, ховаючи волосся. Проходжу до найдальнього столика і розміщуються за ним. До мене згодом підходить молода кларка. 

Дівчина з майже чорною шкірою і яскравим помаранчевим волоссям та такими ж очима. Хоч і бачу не перший раз, але завжди погляд перехоплює від їхнього вигляду. У них дуже не звична і яскрава зовнішність.

-Чого бажаєте? 

Її фраза повертає мене в реальність, де я голодна і мене все починає дратувати через те, що голодна і стомлена.

-Вечерю на ваш вибір та вино. І нагодуйте мою кобилу, вона в стайні. Я думаю цього буде достатньо. - викладаю кілька золотих з байдужим виразом обличчя. Хоча сумніваюся, що його взагалі видно за плащем.

-Так, звісно, буде зроблено. - при вигляді монет вона пожвавішала і загрібши їх у кишеню, зникла з очей. Мабуть, пішла до Сиріуса. 

Через деякий час мені принесли моє замовлення. Нарешті поїм сьогодні. Але не встигла я до нього доторкнутися, як за мій столик підсів цинтр. 

Я зрозуміла це, навіть не підіймаючи погляду, бо за його широкими плечима істочник світла сховався, і на мене лягла тінь. 

-Пані не хоче скласти мені компанію? 

Краєм ока оглядаю міцне тіло, місцями покрите чимось схожим на шерсть та самовпевнене рило, на якому вищір, який віддалено нагадує хижу посмішку. Масивні роги додають до його виду ще більше "дружелюбності", а в жовтих очах скаче підступний вогник. Про себе відмічаю, що він більший ніж решта. Мабуть вожак.

-Ні, але здається ви хочете, раз так нагло підсіли до мене. 

-А я повинен був спитати дозволу? 

-Як мінімум. - От одним місцем відчуваю, що ця розмова до добра не доведе. А моє чуття мене ще не підводило.

-Ахахах. Ви це чули? Я маю запитувати дозвіл, щоб сісти сюди. Мила, я роблю все, що хочу і ніхто не сміє перечити мені. - всі починають сміятися, підтримуючи його. 

Типічний цинтр. Нахабний, безстрашний і думає, що всі повинні слухатися його, бо в іншому випадку він все одно змусить робити це, тільки тепер приміняютчи силу, якої в нього більше, чим достатньо. 

Їх вважають одним з найсильніших народів. Колись вони були благородними і стали нам могутніми союзниками у війні. Але зараз їх просто бояться. Світ змінився, їх рід зникає, вони не розмножуються і щоб хоч якось виживати, нападають на поселення, відбираючи у слабших їжу та житло. 

А наш вельможний король закриває на це очі, замість того, щоб прийняти міри. Тому вони і вважаю, що їм все можна, бо знають, що покарання не буде. 

-Ну раз так, тоді я стану першою. 

-Ти б прикусила язика, бо від твоїх слів можуть бути неприємні наслідки. Я жінок не вбиваю, але ти дійсно можеш стати першою. 

Правду Деріл казав, що мій язик і характер мене погублять. Але нічого не зробиш, вже яка є. 

-Я тебе не боюся, а ось тобі мене варто. - без бійки не обійтися, тож хоч зроблю це красиво. 

-Смілива заява. І хто ж ти така, що я повинен тебе боятися? - він вже не сміється, бо здивований, що хтось протистоїть йому. Окидає зацікавленим і слизьким поглядом.

-Всі говорять різне, але в основному називають Білою чаклункою. Не чув про таку? - дивлюся на нього з викликом. 

-Хм. І що ж чаклуночка мені зробить? Вогнем поплюється? 

-Вас це забавляє, але тільки до тих пір, поки голова не полетить з плеч. 

-Це погроза? 

-Лише майбутній розвиток подій. 

Він вскочив, діставши меч. Його банда зробила те ж саме. Я з прикрістю подивилася на прохоловшу вечерю і піднялася з місця, повторюючи його дії. 

-Останні слова? 

-П'ятеро проти одної? Дещо несправедливо. 

-Ти сама винесла собі вирок!

Замахується і я вправно відбиваюся. Підбігають двоє. Напевне його слова про жінок були брехнею. Починаю танцювати в бою, наносячи урон противникам. 

Мій невисокий ріст, гнучкість і спритність дають перевагу, проти їхньої сили. Ще двоє наближаються. Треба закінчувати з цим. Мій меч загоряється блакитним сяйвом і я розрізаю їм повітря. 

Ударна хвиля відкидає їх на кілька метрів, а той, що був найближче, вже не встає. Всі, хто знаходиться в таверні мовчки спостерігають за нами, не наважуючись навіть дихнути зайвий раз. 

Цинтри зам'ялися, дивлячись на свого ватажка, але той дає команду атакувати. Схоже, я зачепила його гідність. Ну що ж, пограємося. В моїх очах загоряється вогонь і вони стають яскраво-блакитними. Один дотик, і троє перетворюються на льодяні статуї. 

-Здавайся і твої друзі залишаться живими. Звісно, якщо вчасно розтопиш лід. Або це зроблю я, якщо гарно попросиш. 

-Нізащо! - видає дивний звук і через кілька секунд збігаються ще з десяток цинтрів. От чорт. Повечеряла називається. І чому не можна інколи просто змовчати? 

Троє біжать на мене зі зброєю і я, не помітивши четвертого, не встигаю увернутися. Меч проходиться по боку, залишаючи глибоку рану. Та твою ж.... 

Вони, помітивши, що я послабила хватку, нападають одночасно. Доводиться створити щит. Його на довго не вистачить, але треба трохи перевести подих і дати рані хоч трохи затягнутися. Та це вимагає більше часу, ніж в мене зараз є. От паскуда!

Ця ситуація вже починає напрягати. Ще трохи, і я до біса спалю це місце. Я звісно дала для Деріла слово, але іншого виходу не бачу. Мені ще за рану дістанеться, якщо він помітить. А від нього важко щось приховати, він брехню нюхом чує. Не в прямому сенсі звісно, але це мало обнадіює.