Магія вирувала навколо наших переплетених тіл, наче з’єднувала дві сутності в одну. Мій видих закінчувався вдихом Іларіона, а наші серця у цьому дикому танці билися в унісон.
Якби я тільки раніше знала, що моя капітуляція сатиру стане такою солодкою…
Стеля наді мною вибухнула різнобарв’ям кольорів. Тут був і яскраво-червоний – колір нашої пристрасті, і блідо-рожевий – колір ніжності, а також сріблястий, як колір втрати моєї невинності.
– О! – не змогла я стримати стогін.
Перед очима знову розсипалися міріади осяйних зірок.
Кожен дотик, кожен поцілунок, кожен подих відчувались найвищою насолодою, яку я тільки мала змогу уявити за життя.
Невже це завжди так приємно, чи то саме з Іларіоном?
«Я кохаю тебе», – рвалося з кінчика мого язика, але задоволення накочувало високою хвилею, та збивало мене з думки. Тож дорогоцінне зізнання так і не пролунало.
«Я кохаю тебе», – обіймала я міцні плечі чоловіка.
«Я кохаю тебе», – безстрашно сприймала його палку пристрасть.
«Я кохаю тебе», – співала кожна клітинка мого тіла, купаючись в ейфорії почуттів.
«І я кохаю тебе, – читала я в погляді Іларіона. – Знаєш?»
«Тепер знаю», – подумки відповідала йому.
Стеля продовжувала танцювати навколо нас свій феєричний вогняний вальс, але ми були поглинуті лише один одним. Іларіон, мій коханий, і я створили власний світ, в якому не було місця жодним сумнівам чи перешкодам.
Дотики сатира були впевненими, ненаситними, але водночас наповненими ніжністю, наче він боявся нашкодити мені своїм нестримним жаданням.
Та я радо зустрічала його палкість, бо відчувала те саме: гостре бажання вдовольнити цю жагу.
Ця ніч була не лише про нашу пристрасть, але і про безмежну любов, яка сплелася між нами, як найніжніша та найміцніша нитка.
– Іле…
– Т-ш, – приклав палець до моїх губ він та подарував поцілунок. – Потім, Адо. Все потім.
Здавалося, я лишень на хвильку прикрила очі, щоб вирівняти дихання та пристосуватися до почуттів, які продовжували вирувати у моєму тілі.
Я навіть і мріяти не могла, що зустріну тут свого істинного й він відповість взаємністю на мої почуття. Тепер мені не доведеться повертатися у Діоніфорію та мати справу з її жорстоким володарем, від якого я дивом втекла.
Магія осяйного серця покинула мене у пік насолоди та перейшла до Іларіона – я це відчула. І нехай зараз я почувалася наче висушена посудина, що ніколи не була заповнена чарами, але від щастя навіть дихати було важко.
– Я полюбляю спати на самоті, Адо, – почувся голос Іларіона.
– Що? – спантеличено подивилась на коханого.
Він стояв біля вікна, вдивляючись у повню.
Іларіон встиг натягнути штани та, здавалося, разом з ними до нього повернулася його звична броня: зверхність, байдужість, зарозумілість, різкість.
– Мені здалося ти добре затямила, що я не з тих чоловіків, які можуть обмежитися однією жінкою, – сказав сатир. – Нам було добре разом, але нічого особливого.
Нічого особливого? Отже, моє небо в алмазах для нього проста буденність?
Хоча… на відміну від мене Іларіон мав практику у цих справах, тож…
Боги, як боляче! Наче мене на верхівку світу підняли, а потім жорстоко з неї зіштовхнули.
І це зізнання у коханні, яке я просто вигадала, зараз скалкою впивалося в моє зранене серце.
– Тільки не кажи, що ти закохалась, Адо? – глузливо простягнув Іларіон, повертаючись до мене обличчям. – Це просто секс, крихітко, не плутай. Із задоволенням дам тобі ще декілька уроків.
Від того чоловіка, який ще нещодавно дарував мені ніжність, не залишилось нічого. Зараз переді мною стояв жорстокий незнайомець.
– Це просто секс, – луною відповіла йому, одягаючись.
Який відібрав мою особливу магію та зруйнував життя… І як я могла так жорстоко помилятися?
Від сліз перед очима все розпливалося, але попри пекельний біль я не дала їм пролитися – покинула спальню сатира з гордо піднятою головою.
#5941 в Любовні романи
#1364 в Любовне фентезі
#2679 в Фентезі
#678 в Міське фентезі
Відредаговано: 17.06.2024