РОЗДІЛ 9

– Це Ада, – представив мене Єгор, коли ми зайшли до їдальні. – Для тих, хто ще не знає, або забув.

– Забудеш тут, – буркнув Іларіон.

– Добре, що ти більше не жалієшся на пам’ять, друже, – видав Єгор. – Гадаю, можемо розпочинати обід.

– Нарешті, – закотив очі сатир. – Вельми вдячний за дозвіл.

Чоловік навіть не зачекав, доки я займу місце за столом, накинувся на їжу з таким ентузіазмом, наче рік не їв.

Одного погляду на нього мені вистачило, щоб зрозуміти: сьогодні чоловік був не в гуморі.

Моє серце пришвидшило свій біг, варто було, поглянути на рогатого. І в жар кинуло. Від чого я тільки роздратувалась.

Що за дивні дурні реакції?

– Не звертай уваги, – сказав мені Єгор. – В нього завжди псується характер, коли голодний.

– Тепер в нас з’явилась Адочка, яка не залишить мене голодним, правда? – зиркнув на мене рогатий.

І чому в мене виник сумнів, що Іларіон мав на увазі звичайний фізичний голод?

Я зашарілась і сатир одразу сховав у кутиках рота хитру усмішку. Провокатор!

– Я запам’ятаю, що завжди повинна готувати вдосталь, щоб деякі вчені не мали проблем з поганим настроєм, – відповіла йому і залою прокотився сміх Єгора.

– Не давай йому вилізти собі на голову, – порадив мене лідер.

Стиснувши кулаки, я посміхнулась присутнім. Через силу. Мабуть, більше схоже було на вишкір, бо навіть Петро, який завше зберігав нейтрально-суворий вираз обличчя, вигнув брови у здивуванні.

«Опануй себе, Адо,  – подумки дала собі прочухана я. – Не виставляй себе дурепою ще більше ніж вже встигла».

І нащо було згадувати нічні події? А там і сон, занадто реалістичний, щоб бути правдою, заполонив мої думки.

Ох… Це в кімнаті справді так спекотно, чи в мене підгорає?

Я відкашлялась.

– Приємно познайомитись, – пробурмотіла я.

Цікаво зараз Іларіон відчув те, що мене стурбувало, чи я вчасно встигла сховати власні емоції?

«Не думай про нього, Адо, просто не думай».

Ці настанови так мені допомагали, як мокре горить. І сатир мені не полегшував життя, а навпаки. Йой, лишенько!

– Ми знайомі, чи ти вже забула? – підморгнув мені Іларіон.

– Приємно познайомитись з тими, кого ще не знаю, – уточнила я.

Ні, все таки він гад. Рогатий гад!

За столом вже сиділи Петро та якась симпатична руда дівчина. Я могла закластися, що вона юнка, але через погляд, сповнений ворожості, який незнайомка кидала на мене, не поспішала робити якихось висновків.

Єгор зайняв місце в голові столу, по його праву руку сиділа дівчина, а по ліву – Петро. Поруч з Іларіон було вільне місце, але я обійшла стіл і сіла біля велета – напроти сатира. Так виявилося ще гірше! Як би не хотіла, я не могла сховатись від його цупкого погляду.

– Це Настя, – сказав Єгор. – Моя молодша сестра.

Он як!

Я посміхнулась дівчині, але вона лишень скривилась у відповідь.

– Суп якийсь пересолений, салат – гіркий, а м’ясо сухе, посеред горлянки встало. Хто готував це паскудство? – поскаржилась Настя, копирсаючись у власній тарілці.

– Я, – сміливо зустріла її погляд. – Ще будуть якісь скарги?

– Все дуже смачно, Адо. Не слухай її, – перебив сестру Єгор. – Нічого краще за своє життя я не їв.

Він точно прикрашав мої таланти, але така підтримка була приємною і вчасною. Кому сподобається, коли паскудять його справу?

– Дякую.

– Даси рецептик? – підморгнув мені Петро.

– Якщо ти раптом візьмешся готувати, то це буде наш останній обід, – пожартував Єгор. – Тож пропоную тост за здоров’я нашої Ади, аби ми всі споживали їжу, приготовану її талановитими руками, і також зберегли власне здоров’я.

Я не стала уточняти, що в куховарстві не так задіяні були руки, як магія.

Так ми взялися за келихи, і в той момент я відчула, що маєток Примарного Ордену виявився не просто магічним місцем, але і новим етапом у моєму житті. І я була відкрита для тих можливостей, які він приховував.

Для нових друзів і ворогів. Судячи з погляду, яким штрикала мене Настя – ця дівчина зненавиділа мене з першого погляду.

***

– Ти взагалі вмієш відпочивати, чи тільки працювати? – зазирнув якось Петро до мене на кухню.

Був пізній вечір, я вже відпустила помічників-домовиків і навіть Ольжичку вмовила піти до дітей. Мені ж не хотілося повертатися до кімнати, тож я випробовувала можливості власної магії і пекла пиріжки та одночасно робила печінковий торт.

За тиждень життя у маєтку Примарного ордену я вже звикла до тутешніх порядків та мешканців. І ввійшла у звичний для себе ритм. Навіть нормально спала вночі, а не очікувала на черговий незапланований візит сатира. Він не приходив, але продовжував снитися мені щоночі… Гад!