РОЗДІЛ 7

– Заходь, – Петро завів мене у кімнату на другому поверсі.

Вона знаходилась за рогом від робочого кабінету Єгора.

Тут пахло волошками та старовиною. Букетик волошок хтось дбайливо поставив на столику біля книжкової шафи.

Моє серце одразу ж радісно розігналося в грудях: не від вигляду квітів – хотілося одразу подивитися на книжковий скарб полиць. Та я утрималась від втілення цього бажання,

Петро уважно слідкував за моєю реакцією. Тож я забезпечила його їжею для роздумів і гарненько роздивилась тут усе, перед тим як повернутись до чоловіка.

Стіни були вкриті старовинними тапетами, які виглядали, наче спілкувалися зі мною через дивні візерунки. Що вони зображали, залишалось для мене таємницею, але виглядало розкішно, приємно було дивитися. Я знала, що ще обов’язково нафантазую собі їх значення, а зараз поспішила перевести погляд деінде.

Коминок, розміщений в кутку, був голодний без вогню. Я здивувалась би, якщо його запалювали б влітку. Але вже уявила як він тепло освітлює приміщення восени та взимку, а його плачучий вогонь створює тіні, що танцюють на стінах. Мені кортіло це побачити.

Меблі були з  темного дерева. Старовинні та вишукано декоровані. А товстий килим під ногами виявився настільки м’яким, що можна було на ньому спати.

Але для цього у кімнаті облаштували велике ліжко, застелене ковдрою зеленого кольору. Пилюки навкруги я не помітила, було чисто. Тож не побачила нагальних проблем, щоб шукати когось, хто стане слідкувати за порядком.

Та, можливо, так охайно тільки у мене в кімнаті? Інші приміщення я ще не встигла побачити.

– Тут гарно.

– Облаштовуйся і володій, – махнув рукою Петро. – Тепер це твоє.

Перше, що я зробила – це відкрила велике вікно, через яке кімната наповнювалась яскравим сонячним світлом. Повітря тут було свіжим та п’янким, я втягнула його так жадібно, наче і не дихала досі.

Не вірилося, що мої поневіряння скінчилися.

Чоловік став поруч зі мною та поклав долоні на підвіконня.

– А ти не будеш мене питати, що саме я зробила з лідером ордену? – скосила я на нього погляд.

– Я занадто добре знаю Єгора, щоб бути певним, його ні до чого не можна змусити. Тож якщо він вирішив щось, то мав для цього підстави. І я довіряю його вибору.

– А Іларіон не довіряє?

Петро стенув плечима.

– Іларіон завжди на все має власну думку, йому подобається плисти проти течії. Не звертай уваги, – порадив він. – А якщо буде тобі набридати – скажи мені, я захищу.

– Навіщо?

– Що, навіщо? – не зрозумів Петро.

– Навіщо вам це треба, захищати мене?

Чоловік не одразу відповів, заговорив після короткої паузи.

– Не вам, а тобі, Адо. Гаразд?

– Якщо тобі так буде зручно…

– Саме так і буде. А стосовно твого запитання, все просто, дівчинко. Це моя робота – забезпечувати безпеку. Якщо вже Єгор вирішив прийняти тебе під своє крильце, то я маю зробити так, аби ти почувалася тут як вдома.

Я здригнулася.

– Не треба як вдома.

– Погані спогади? – здогадався він.

– Погані роки життя.

– Тоді краще, як вдома, – посміхнувся Петро. Ця посмішка одразу осяяла його обличчя, суворість зникла, а привабливість стала ще яскравішою. – З чого хочеш розпочати? Показати тобі будинок, чи відпочинеш?

Моя жіноча цікавість жадала інформації, але тіло хотіло спокою. Занадто важким був цей перехід з одного світу в інший.

– Можеш не відповідати, і сам бачу, що очі в тебе закриваються. Але спочатку треба поїсти.

Він подзвонив у дзвіночок і буквально за хвилину на столику матеріалізувалася таця, де під кришкою були смачні страви для мене: салат, тушковане м’ясо з грибами, гречана каша та міцний солодкий чай.

– Корисне вміння.

Петро посміхнувся.

– Смачного, Адо.

Я навіть не запитала якою саме магією володіє чоловік, якщо здатен проявляти предмети силою думки, накинулася на їжу.

А коли голод вщух, я не стямилася, як заснула. І не помітила навіть, коли Петро покинув мою кімнату.

Мені наснився чудернацький сад, де на деревах були осяйні квіти, а під ногами килим з волошок. Від їх солодкого аромату в мене макітрилось в голові. Місяць над головою був великим та рожевим, що неабияк дивувало. Але не так сильно, як компанія.

Вів мене по цьому саду Іларіон. Від його руки, яка міцно тримала мою долоню, я відчувала жар. Здавалось, що цей вогонь розростається у мене в грудях, а потім заповнює кров та відгукується теплом у кожній клітиночці тіла.

Висока трава лоскотала мої голі кісточки, ступні утопали в ній, наче в м’якому оксамиті.

 – Куди ми йдемо?

«От би прямувати поруч з цим чоловіком навіть вічність», – подумала я, і це налякало.