РОЗДІЛ 6

– Так, питання ще залишилися, – підтиснув губи Єгор.

– Вибачте, – пробелькотіла я, витерши рота.

В голові досі макітрилося і тіло відчувалося чужим. Я все ще боялася раптово переміститися у інше місце, як не дивно, стабільності не відчувалося.

Я взагалі тут, чи деінде і просто марю?

Від суворого погляду голови примарного ордену хотілося вилізти з власної шкіри та сховатися. Ніс би вже мене вдарив, а що чекати від цього грізного незнайомця? Чи радше незнайомців.

Від їх прицільної уваги я, здавалося, тільки більше зіщулювалась.

Я збрешу, якщо скажу, що не боялася. Дрижаки брали і руки тремтіли.

– Давай, вставай, – Єгор підхопив мене під руки та потягнув. На диво, дуже обережно і легко. – Підлога з древнього каменю – холодна як брили льоду.

– Що? – не зрозуміла я.

– Це не те місце, де зручно сидіти, – неохоче пояснив Єгор. – Ти як? Йти можеш?

– Здається, можу.

– В моєму кабінеті нам буде зручніше поговорити.

Голова примарного ордену продовжував підтримувати мене за стан. Сатир супроводжував з іншого боку, а Петро – позаду.

Я почувалася злочинницею, яку ведуть на ешафот. Що чекало на мене попереду? Судячи з мого таланту знаходити неприємності – навряд чи щось добре, світле, чисте.

Ех… А я ще нещодавно свято вірила, що Ніс – найбільше зло, яке може зі мною статися. Невже помилилася так пориваючись у інший світ?

– Мені здається, що це погана ідея, Єгоре, – звернувся до чоловіка сатир.

Ми якраз йшли довгим темним коридором. Чим більше відстані було між мною та тутешнім джерелом магії, тим легше мені дихалося. І взагалі самопочуття покращувалось.

– Яка ідея?

– Спілкуватися з чужинкою. Це небезпечно.

– Справді? – гимикнув чоловік.

– Так. Ти, як голова ордену, не маєш ризикувати власним життям. Пропоную свою кандидатуру на роль дізнавача. Ходімо в мою лабораторію, через декілька годин ми про цю туристку будемо знати все і трохи більше.

А говорити, як я зрозуміла, маємо в ліжку. Чи сатир вигадав вже щось інше?

Це не мало мене цікавити, але… чомусь саме цього чоловіка з незнайомців я не боялася. Чому так?

– І що вона мені зробить? Обригає до смерті?

Петро з Єгором засміялися, я ж скривилася.

– Ніколи не знаєш, які хитрі плани можуть ховатися у цій симпатичній голівці, – сатир погладив мене по маківці.

– Ей! Прибери руки.

– Іларіоне, не займай нашу гостю, – твердо сказав Єгор, що явно не сподобалося рогатому. Я бачила це по виразу його обличчя, він не приховував емоцій.

– Гостю?

– Поки я не вирішив інакше, вона наша гостя.

– Я першим скажу, що попереджав тебе, дурня, якщо ця гостя призведе до чергової катастрофи в ордені, – закотив очі сатир.

– З якого часу він став таким буркотуном? – повернувся до Петра Єгор.

– Мало спить, погано харчується, – гимикнув той.

– Я вмію готувати, – бовкнула я, хоч ніхто і не питав. – Можу допомогти з харчуванням.

– Бачиш? Ще й отруїти рветься.

Без одягу в ліжку рогатий мені подобався значно більше. Зараз в нього характер зіпсувався. Це так штани натирають?

– Я зовсім не…

– Не сприймай на свій рахунок, – заспокоїв мене Єгор. – Іл часто розважається підшуковуючи цапа-відбувайла.

– А нащо шукати, якщо… – бовкнула я і одразу прикусила язика.

– Якщо що? – примружився сатир. – Раз почала, то договорюй вже.

– Якщо нікого шукати не треба, просто подивитися в люстерко.

Якісь злі духи смикнули мене за язика, чесне слово! Чи то від пережитого стресу і кепського стану після переходу…

Тиша, яка запанувала після тих слів, слугувала мені вироком, а потім гримнув сміх. Я навіть підстрибнула з переляку.

– Люблю дівчат з гарним почуттям гумору, – сказав Петро.

– Дурепа, – закотив очі сатир. – Ха-ха, як смішно, хлопці!

Я злякалася власної сміливості, але зараз розправила плечі. Напруга між нами раптово зникла, до того самого моменту, коли наша компанія перетнула поріг кабінету голови примарного ордену.

– Далі ми самі, – повернувся до чоловіків Єгор. – Займіться своїми справами, хлопці.

– Моя справа – це твоя безпека, – нахмурився сатир.

– Відколи це?

– Взагалі-то це моя справа, – почухав маківку Петро. – А ти повертайся до своїх наукових експериментів.

Через те, як вони між собою спілкувалися, у мене виникло припущення, що ця трійця – друзі. Будь-які формальності були зайві під час їхньої розмови.