РОЗДІЛ 5

На вуличках Рубус було гамірно і спекотно.

Стихійні ринки виявились переповнені торговцями, їх голоси переплітались з криками покупців та лайкою від обговорення угод. Шум возів створював справжній акустичний хаос.

Палюче сонце пробивалось крізь гущавину будівель, створюючи тіні, які тільки підкреслювали пульсуючий ритм міста. Промені світила викликали спеку, і повітря було пронизане вогкістю та запахом теплої землі.

Мені легко було уявити, як раніше тут пахло сумішшю спецій та приправ, ароматом свіжих фруктів і смаженого м’яса, а ще гірким насиченим кавовим зерном.

Та зараз ці запахи не долинали до мого носа: жителі Діоніфорії голодували, хоча їхній правитель з гаремом коханок потопали в розкошах та достатку.

Мій серцевий ритм бився в такт з рваним пульсом міста, коли я тихо вийшла з розкішного, але душного палацу Ніса.

Правитель хотів, щоб я одразу від нього вийшла надвір, в нікуди, ні з чим. Це був хитрий план. Без кристалу переходу я би зазнала поразки і через три дні повернулась би до Ніса, змушена стати його добровільною рабинею.

Охоронці повели мене до виходу.

– Зачекайте! – намагалась вмовити їх я. – Зупиніться!

Але ці чоловіки вже звичні були не звертати уваги на мольби жінок палацу.

– Що тут коїться? – запитала Лейла.

Не знаю яким чином управителька гарему опинилась на моєму шляху, але її появу я сприйняла за благословення богів.

– Правитель дарував мені свободу.

– Тоді чому охоронці ведуть тебе до воріт, як злочинницю? – нахмурилась жінка.

– Мабуть, через стару звичку. Мені здається, вони і не знають іншої поведінки.

Чоловіки пирхнули.

– Багато ти розумієш, – закотив очі один з них, а другий не відповів мені нічого – лишень проігнорував, як пусте місце.

Але тягнути за собою перестали, навіть зупинились і дали змогу мені поговорити з Лейлою.

– Ти маєш радіти, Адо, але я не бачу радості, – проникливо помітила управителька.

– Я хотіла зайти в свою кімнату перед тим, як піти, а вони не дозволяють мені цього.

– Такого наказу не було, – відповів один із охоронців.

– Сама розумієш, мені страшно опинитися з порожніми руками за стінами палацу.

– Хіба ти не прийшла сюди з порожніми руками? – нахилила голову в бік Лейла. – Чому маєш уходити інакше?

Я не знала, що придумати для виправдання бажання зайти в кімнату. Як же ще дістати кристал?

– Допоможи мені, Лейло, – благально склала руки я. – Будь ласка.

Жінка відповіла не одразу. Пауза затягнулась і в мене вже майже зникла остання надія на те, що все вийде.

– Дайте їй зайти в кімнату, – сказала вона охоронцям, а для вагомості власних слів поклала до їхніх кишень по золотому.

– Дякую.

Я була певна, Лейла здогадувалась, що я щось замислила – вона слідкувала за кожним моїм кроком. Але якщо і побачила, як я забрала кристал зі схованки з-під матрацу, то зробила вигляд, що нічого не помітила.

Ось так я отримала свій кристал – шлях у інший світ. Мені довелося сховати мішечок у місце між грудьми, бо на виході з палацу мене обшукали – чи не прихопила чогось зайвого з розкішної резиденції монстра.

– На моїй пам’яті ти перша дівчина, кого Ніс добровільно відпустив з гарему, – сказала мені Лейла, управителька йшла зі мною до самих воріт. – Що ти йому зробила?

– Уклала угоду.

– Сподіваюсь вигідну?

– Для себе, чи для правителя?

Лейла розсміялася. А потім я вийшла за територію резиденції Ніса, але свободи не відчула. Навіть не треба було мати якихось спеціальних умінь чи знань, щоб зрозуміти – за мною слідкували.

Двоє-троє чоловіків у темних пороховиках постійно тримались недалеко від мене. Спочатку мені здалося – вигадую. Досі не вірилося, що Ніс так легко мене відпустив, от і лізли в голову всілякі страхи.

Але незнайомці перестали бути такими, коли ходили за мною до вечора – наче й осторонь трималися та не випускали з поля зору. І зовнішністю нагадували міцних воїнів – варту правителя.

Аж занадто Ніс прагнув, щоб в мене нічого не вийшло.

Мені потрібно було позбутися вартових і тоді вже використовувати кристал. Тим паче, що я не знала, як саме він подіє.

Я вирішила вчинити сміливо і ризиковано. Вкрала у одного з торговців яблуко.

Живіт зводило від голодної судоми – я їла тільки зранку. І нічого кращого для привертання уваги не придумала, схопила перше, що побачила.

– Ей! Ловіть злодюгу! – заволав продавець.

Сам він був такого віку, що вже порох сиплеться, тож наздогнати мене не зміг би. А ось вартові кинулись на допомогу постраждалому. Тобто за мною.

Долоню мені пекло. Наче не налитий червоний плід схопила, а шматок гарячого вугілля.