РОЗДІЛ 3

– Як добре, що мої піддані настільки вірні своєму правителю та Діоніфорії, – посміхнувся Ніс. – Завжди можна досягнути всього, чого забажаєш. Так, жінко?

– Для вас, Ваша Величносте, що завгодно, – низько вклонилась вона.

Мені стало огидно навіть на неї дивитися. Підступна змія! А я ж повірила, що маю у резиденції справжнього друга…

Правитель жбурнув їй мішечок з золотом – монети розсипалися, тож Крамі довелося повзати по підлозі, щоб їх зібрати.

– Добре, йди собі, – махнув рукою Ніс. – Діоніфорія не забуде твою відданість та цінність.

– Ваша Величносте…

Крама навіть не поворухнулась і правитель невдоволено нахмурився:

– Ну чого тобі ще?

– Ви обіцяли… Моя донька…

– Ах так, – зітхнув чоловік і віддав наказ одному з вартових. – Її вже привели з гарему?

– Так, Ваша Величносте, – кивнув бородань.

– Ну то хай вже заходить.

Зовсім скоро я побачила струнку білявку у розкішних шатах. Дівчина була блідою і не піднімала очей від підлоги.

– Заранія! – скрикнула Крама і кинулась до дівчини. Та наче й не помітила матір, стояла і не рухалась, мов була не тут. – Ваша Величносте…

– Можете йти, вона вільна, як і обіцяв. Гадаю, ти запам’ятаєш, що правитель Діонофорії щедрий до своїх підданих та тримає власне слово?

– Ваша Величносте, – впала на коліна Крама і заплакала. – Я до кінця життя буду вам вдячна, буду за вас молитися. Ви – найкраще, що могло статися з нашим світом.

– Та годі вже, – відмахнувся Ніс, було видно, що він любив, коли його улещували.

– А мені казала зовсім інше.

– Що саме? – повернувся до мене правитель.

Крама затремтіла. Я могла її вбити, повторивши її слова про Ніса, які чула на кухні. Я могла їй помститися за підступну зраду і брехню, але… не стала.

– Казала, що не має дітей, – відповіла я.

В очах жінки з’явилась вдячність, погляд зволожився від непролитих сліз.

– Вона і не мала, бо всі дівчата з гарему, належать їх господарю, а не батькам чи самім собі, – посміхнувся Ніс. – Йдіть собі, не заважайте. Поки я не пошкодував, що віддав тобі, жінко, свою власність.

За мить Крами і її доньки тут не стало, наче вітром здуло, так вони поспішали виконати наказ правителя. Я залишилась з чудовиськом наодинці, охоронців та жерців, які раптом з’явились у печері, не враховувала. Бо знала, ніхто з них мені не допоможе врятуватися від бажань Ніса.

– Спочатку, Адочко, навіть жреці та маги не могли пояснити мені, чому твоя магія перешкоджає мені отримати бажане, – сказав правитель, підійшовши до мене впритул. – А потім я отримав пасмо твого волосся і ми знайшли відповідь.

Чоловік поклав долоню мені на груди. В місці, де він мене торкався, я відчувала болючий холод під шкірою. Мов правитель – отрута, яка намагалась проникнути мені в кров та висмоктати життя.

– Хто б міг подумати, що в мене перед носом є дівчина, яка може вирішити всі мої проблеми? Хранителька осяйного серця, – гимикнув Ніс. – Ви – така рідкість, що світ навіть почав забувати про ваше існування. Інакше давно би розпочав пошуки. Але боги й досі мені допомагають, бо послали тебе мені в подарунок. І я не збираюся відмовлятися від такого дару богів.

Одним рухом він зірвав з мене сукню, а потім відтягнув мене до жертовника, на який пхнув, мов непотрібну річ.

Охоронці та жерці дивилися, але ніхто навіть не намагався втрутитися.

– Не чіпай мене!

– Це твоє бажання? – гимикнув правитель. – Боюся, я не зможу його виконати, Адочко.

Перша спроба взяти те, чого він бажав, не вдалася. Захисна хвиля моєї магії відштовхнула його. Я тільки шкодувала, що не вбила.

– Я мусив спробувати, – вишкірився чоловік. – А що ти скажеш на це? Жерці зробили мені ліки від того захисту, дівчинко.

Поки все всередині мене похололо від такої правди, Ніс випив рідину з пляшечки, де плавало пасмо мого волосся і знову накинувся на мене. Я навіть злякатися насправді не встигла – ліки не подіяли, правитель не міг взяти мене силою, як би не намагався це зробити. Раз за разом моя магія його відштовхнула, мов Ніс кидався на прозору, але міцну стіну.

– Чому не працює? – лютував правитель. – Ви мені обіцяли, що подіє! Я з вас всіх голови познімаю, йолопи!

 Жерці почали метушитися, наче їм хтось гаряче вугілля у спіднє засунув. Я не стрималася і засміялася.

Це була захисна реакція на страх та сором, які викликав в мені Ніс. Але правитель не оцінив.

– Смішно тобі, погань? Смішно робити з мене дурня?!

Через власну безпорадність, він почав мене бити.

Не пам’ятаю скільки ударів прийняла перед тим, коли темрява почала наповзати на очі, за те встигла почути:

– Ви вб’єте її, Ваша Величносте! Ви її вб’єте! А ми ще не навчилися воскресати…

– Заберіть її в гарем, – наказав Ніс.