РОЗДІЛ 2

– Я гадав, що мені наснилося, як ти мене вчора відштовхнула. Але зараз бачу, що не наснилося. Де ти цьому навчилася, дівка?

Вже не «Адочка», просто дівка.

Але я була ладна терпіти хоч найпринизливішу лайку у свій бік, аби тільки отримати свободу від правителя Діоніфорії.

– Я не знаю.

– Ти не знаєш, – він не вірив. Недаремно.

Я навіть не встигла зреагувати, як він дав мені ляпаса.

– А тепер? Можливо твоя пам’ять вже запрацювала, Адо? Ні?

– Я не знаю, що це відбувається, Ваша Величносте, – вперто трималася свого я.

І нехай я була слабша Ніса: не мала влади над живими істотами, не мала права відповісти ударом на удар, чи використати магію, не знала куди втекти, чи як вибратися з цієї халепи. Але я не збиралася здаватися. Всередині мене був міцний стрижень, який зараз відчувався тією опорою, якою мені часто раніше не вистачало.

– Ти пошкодуєш, якщо не даси мені те, що я хочу.

– Я не розумію про що ви, Ваша Величносте.

Ніс ходив колами навколо мене цілу вічність.

Хоча не вічність, точно. Можливо, декілька годин, годину, пів години чи, може ще менше. Це для мене час перетворився на тортури.

Хоча Ніс нічого так і не зміг мені заподіяти. Декілька саден і страх – це все, що отримала в подарунок від зацікавленості володаря.

Захисний бар’єр спрацьовував кожен раз, коли Ніс намагався схилити мене до близькості. Силою взяти моє тіло йому не вдавалося.

Чоловік хотів взнати, де сховалася таємниця цього дивного явища. Схоже, він намірився випробовувати мене аж доти, доки не матиме успіх.

Я не хотіла перевіряти наскільки вистачить мого дивного захисту. А про те, що ключик був у моїй добровільній згоді, не збиралася розповідати.

– Ніколи такого не бачив, – вкотре піднявся з підлоги після удару магією правитель. В його очах горіло полум’я впертості, а сам чоловік здавався невтомним. – Я хочу своє задоволення, Адо. Чому ти відмовляєш мені в такій дрібниці?

– Я не хочу, Ваша Величносте.

– Ти не хочеш, – різко зупинився на пів дорозі до мене Ніс, наче на стіну наштовхнувся. – Гаразд. Тоді я зроблю так, щоб ти захотіла. Ходи до мене сама.

Не знаю, що саме мало статися, аби я захотіла виконати цей наказ добровільно. Йти в лапи чудовиська? Забажати бути з жорстоким монстром?

Це треба стати несповна розуму, а мені занадто подобалося життя з його різноколірними барвами, аби віддавати себе на поталу цьому тирану.

– Не йдеш? А так, Адо?

Раптом Ніс почав виблискувати золотаво-червоним сяйвом. Воно приваблювало, мов вогник у непроникний темряві. Залою поширювався яскравий насичений аромат винограду та солодощів.

В мене з’явилося сильне бажання наблизитися до джерела цього загадкового явища, підкоритися поклику, але… Внутрішній стрижень тримав розум чистим, не затуманеним. І я навіть не поворухнулася.

– Ні? – нахмурився правитель і навіть розгубився на мить. – Нічого не розумію. На всіх діє, а на тебе?

Я здогадалася, що це сяйво та аромат, якийсь прояв його магії. Завдяки чому і виникає цей нестерпний потяг та Ніс здається чарівним, а не чудовиськом, яким є насправді.

Вчора я ледве голову не втратила від цього магічного шарму. А сьогодні наче очі відкрилися та свідомість більше не підкорялася цим чарам. Вчора я не бачила цього сяйва, але була під його дією, а сьогодні…

Подумки я піднесла молитви Богам, які дарували мені можливість протистояти магії Ніса. Я не знала чому сталося саме так, можливо, це був вплив магії серця, про яку розповіла бабуся, можливо, щось інше. Та й, насправді, байдуже. Головне, що я не втрачала себе поруч з Нісом.

– Можеш йти, – сказав правитель.

Я навіть здригнулася, настільки жорстоко пролунав його голос. Він явно був розчарований через власну невдачу та здатний вбити мене лишень за те, що не стала його черговою іграшкою.

– Що? – не повірила власному щастю я.

– Забирайся геть!

Двічі повторювати не довелося. За мить я вже мчала коридором, мов сама стала вітром.

Врятувалася. Але радіти було зарано.

Я мала сумнів, що Ніс так просто забуде про мене та про свою ідею заволодіти дівчиною, яка виявилася непідвладна його чарам.

Спочатку я чекала, що за мною прийдуть вартові: поведуть або у в’язницю, або одразу на страту. Але ніхто не приходив.

І панічні думки про втечу – хоча в Діоніфорії мене знайшли б всюди – тьмяніли з кожним спокійним днем.

– То ти сирота? – запитала мене Крама – дивним чином ця буркотлива жінка почала до мене тепло ставитися саме після мого повернення від Ніса.

Я була настільки розгублена і злякана, що розповіла кухарці все про залицяння правителя, коли вона почала розпитувати. Наші стосунки налагодилися, мені здавалося, що я нарешті знайшла єдиного друга у цій резиденції.