Розділ тринадцятий Повернення

   Пролунав крик півня, і я розплющила очі. З подивом подивилася на всі боки. Я знову була у своєму ліжку, а поряд спали дівчатка. Я покликала:

-Весто, Євгеніє, прокиньтеся!

-Що трапилося? -Веста невдоволено розплющила очі, - чого ти будиш нас у таку рань, зараз же канікули і можна відіспатися.

-Дівчатка, я вам повинна таке розповісти!

- Тобі що, наснився сон? -поцікавилася Євгенія.

   Я закусила губу. Може й справді мені все наснилося. Он стоїть мій телескоп, он Жовток відкрив свої милі оченята, зиркнув на мене, чекаючи команди; дівчатка прокинулися. Я розтиснула долоню, ключа в ній не було, значить і справді сон. Але чи бувають такі сни? Розгублена я опустила голову на подушку, праву руку засунула під неї, лівою натягла на себе ковдру. Але що це: моя права рука намацала тверду річ під подушкою. Я підхопилася і дістала її. А там лежав він, мій чудовий камінчик, подарований гномами. Лежав і виблискував, як маленьке сонечко, а ще він ловив кожен промінчик справжнього сонечка і відбивав його безліччю граней.

-Ти ліхтарика запалила? – підійшла Веста.

-Ні, нічого, - я міцніше затиснула камінчик у долоні. Слід було з усім розібратися, і, найголовніше, дізнатися, чи йде годинник у залі.

Я відкинула ковдру й стала на ноги.

-Ти що, спала, не роздягаючись? -здивувалась Євгенія.

   Виявилося, що на мені залишався той самий одяг, у якому я була в гномів: ті ж джинси і толстовка. Значить, це був не сон, мені нічого не наснилося, адже і камінчик зі мною, і одяг на мені, але куди зник ключ? Не могла ж я його загубити?

   Швидко вибігла я з кімнати, залишивши дівчаток без пояснень. Пробігла коридором, по дорозі мені зустрівся Варфоломій, та він мене не зупинив. Я спустилася сходами і влетіла до зали з годинником. В цю мить він почав відбивати: раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім. Ще здалеку, почувши їхній мелодійний передзвін, я зрозуміла, що він йде. Іде! із завмиранням серця втупилася в стрілки: вони показували сім годин ранку. Вони рухалися! Значить, час знову пішов, і всі ожили.

   Треба було перевірити ще один факт, який мене надзвичайно турбував. Я різко розвернулась і з усією можливою швидкістю направилась до кабінету директора. Чи повернувся він до школи, і як поясне те, що сталося? Чому він не впильнував заповітний годинник? Ось які питання пролітали в моїй голові.

   Я добралась безперешкодно до кабінету Первуші Кощієвича, але зайти не змогла. Масивні двері не піддавалися, скільки б я не смикала за ручку, тоді я щосили постукала. Відповіддю була тиша. Зате мій гуркіт привернув увагу Майї Пименівни, що саме проходила повз.

-Не стукай, директор у відрядженні. Його нема.

-Нема? Нема… А коли він повернеться? –запитливо поглянула на неї.

-Невідомо, у нього важливе завдання. А навіщо він тобі? Може, я зможу тобі допомогти?

-Ні! Мені потрібний Первуша Кощієвич. Терміново, - задихаючись пробелькотіла я. - Час ... Годинник ... Стривайте, яке сьогодні число?

-Чого ти так нервуєш? Сьогодні перше січня 20.. року.

-Перше січня? Якого року? -Мені здалося, що я не дочула. Минув рівно рік, з тих пір, як годинник зупинився. Адже має бути 20.. рік.

Що з тобою, Адо, ти не захворіла? – занепокоїлась Майя Піменівна. - Звичайно ж, 20.. рік.

   Як таке могло статися? Мене не було вдома рівно рік, і ніхто не помітив моєї відсутності. А що сталося із директором? Розгублено закліпавши очима, я сповзла по стінці додолу.

-Та ти і справді захворіла, моя люба, - Майя Пименівна заклопотано затупцяла довкола. Допомігши підвестися, вона відвела мене до медичного кабінету і поклала на кушетку. Медсестра, повна жінка з гулькою на голові, оглянула мене, веліла випити якісь зілля і промовила:

-Дівчинка перевчилася. Потрібно більше відпочивати.

   Я лежала й дивилася в стелю, намагаючись прийти до тями і зібратися з думками. Але вони роїлися, як настирливі мухи і жодна не здавалася мені слушною. Відповідей не було. І тут мені спало на думку розпитати своїх друзів. Чи вони пам'ятають минулий рік, усе, що тут відбувалося, поки мене не було? До речі, чи помітили вони мою відсутність? Дуже дивно.

   Не дивлячись на протести медсестри, що метушилась довкола, мов квочка, я вирвалася з медичного кабінету і попрямувала назад в гуртожиток. Дуже хотілось побачити Аліка, мені просто необхідно було з ним поговорити, а також Каміллу. Вони мені здавалися зараз найближчими друзями.

   Аліка я знайшла у спільній кімнаті. Він сидів біля каміна і роздивлявся книгу. З переляку він мало не випустив її, коли я вбігла в кімнату з витріщеними очима.

-Що сталося, Адо? Хто тебе так налякав?

-Мені потрібно тебе запитати.

-Питай.

-Ні, не тут, давай вийдемо в коридор. -На мене вже звернули увагу й інші однокласники, ті, хто був присутній у спільній кімнаті. І серед них був Альберт.

Алік слухняно кивнув, поклав книгу на стіл і вийшов за мною в коридор.

-Запитуй, - він глянув мені в очі.

-Скажи, Аліку, ти пам'ятаєш, що було минулого року?

-Що, що? - він з подивом моргнув і навіть закашлявся.

-Не дивуйся, я схоже забула весь минулий рік або трапилося щось дивне, – я намагалася бути переконливою.

-Та ти що? Як це ти забула? - Алік все ніяк не вірив своїм вухам і думав, що я жартую.

-Ні, я не жартую, - відрізала я. - Скажи, що було навесні, влітку, восени? Я нічого не пам'ятаю!

-Як дивно…

-Говори!

-Ну, навесні ми… ти… я… -намагався згадати Алік.

-Не муч, кажи! – різко обірвала його. -Що ми робили навесні, як провели літо, яке в нас було перше вересня? Згадуй!

Алік наморщив чоло від зусилля, але слова не йшли йому на язик. Він помотав головою, навіть почервонів від зусиль, але все було марно.

-Все ясно, ти нічого мені не скажеш, - нарешті змилувалася я над ним. -Підемо до Камілли, може вона щось згадає.