Розділ одиннадцятий Трапилось дивне

   Ранок почався, як завжди, зі співу півня Альберта. Але сьогодні він не викликав роздратування, навпаки, я зраділа йому: адже всю ніч я бачила кошмари, де Медуза Горгона разом з Кассандрою полювали на мене, літали, кружляли, а я ховалась і тікала.

   Розплющила очі й знову заплющила: вся кімната була залита яскравим світлом зимового сонця. Підбігла до вікна і визирнула, сніг блищав, як розсипи діамантів. Дівчатка ще спали, навіть Жовток, мирно сопів біля мого ліжка на килимку. А коли я тихенько покликала його, він тільки поворушив вушками.

-Прокидайтеся, соні! - крикнула я і підбігла до ліжка Вести, але вона, ніби не чула мене, позіхнула не розплющуючи очей, і перекинулася на інший бік. Тоді я підійшла до Євгенії: та спала на спині, тихо, як мишка.

-Дівчатка! Ви що не чуєте! -з досадою гукнула я і тупнула ногою, - прокидайтеся! Сонце вже високо!

Але дівчатка мене не чули і продовжували спати.

   Я посмикала спочатку Весту, потім Євгенію: результату нуль. І тут я злякалася. Що сталося з дівчатами? Може, вони впали в летаргічний сон, про який ми іноді розповідали одна одній страшні історії, які нібито трапилися зі знайомими знайомих.

   Недовго думаючи, в піжамі, я вискочила в коридор і побігла до спільної кімнати. На ходу мені сяйнула думка: чому нас не розбудила Майя Пименівна, адже судячи з сонячного світла, час був уже не ранній. У спільній кімнаті було тихо і порожньо. В каміні мирно гудів вогонь, потріскували дрова, але більше жодних звуків. Це ще більше насторожило мене. Чогось гостро не вистачало. Я оглянула кімнату і випадково мій погляд ковзнув по годиннику. Він показував 12.00. Я розвернулася і в ступорі пішла до виходу. Але потім у голові щось клацнуло: 12. 00!

   Я знову кинулася до годинника, не може бути: час обіду. Я прислухалася, та годинник мовчав. Зазвичай, а це був старовинний годинник, він щогодини бив з протяжним мелодійним передзвоном, а також голосно цокав. Але зараз в кімнаті панувала моторошна тиша. Я позадкувала. Як могли таке допустити куратори? Я зі спритністю загнаної лані помчала до кабінету, де вони завжди збиралися і постукала:

-Майє Пименівно! Відкрийте! - але мені ніхто не відповів. Втім, я підсвідомо цього й чекала. Тоді штовхнула двері, вони зі скрипом відчинилися. У кімнаті пустка.

   Не затримуючись, я вирішила покликати Каміллу та Аліка.

-Прокинься, ну прокинься, прошу тебе! - благала я, смикала, терла щоки, лоскотала, проте Камілла тільки сонно бурмотіла, відмахувалася, але не прокидалася.

   У кімнаті Аліка ситуація повторилася: усі спали та не реагували на мої крики.

   Сказати, що я злякалася, отже, нічого не сказати. Я була в паніці, мені здавалося, що триває жахливий сон. До болю вщипнула себе за руку, скрикнула, а на тому місці одразу утворилася червона пляма, обіцяючи перетворитися на синець.

   Не знаючи, що робити, повернулася до своєї кімнати і вмостилася на ліжку. Може, просто лягти спати, як усі: адже колись це жахіття має закінчитися. Подумала та так і вчинила. Навіть очі заплющила. Але надовго мого терпіння не вистачило. Полежавши кілька хвилин, я підірвалася і кулею почала одягатися. Мною рухала шалена енергія дії. Щось треба було зробити, не можна все залишати, як є. Одягнувшись і захопивши теплу куртку з шапкою, я попрямувала до їдальні, раптом там є хтось. Але ні! Знову нікого! Зате їжа стояла на столах тепла і готова до прийому. Побутова магія в дії. Це мене трохи втішило. Швиденько поїла, а ще поклала в кишеню куртки шматок пирога, печиво та яблуко. Напилась чаю і вирушила далі. Тепер мій шлях лежав у бік центральної частини будівлі, де знаходився кабінет Первуші Кощієвича. Ось хто повинен мені допомогти і прояснити те, що відбувалося. Пройшовши весь коридор, я опинилась перед дверима, які вели у центральний корпус. Легенько смикнувши, я відкрила їх і пройшла сходами вгору. Нарешті опинилася у великому фойє, тут було так само тихо, як і скрізь. Мої кроки мармуровою підлогою здавались гуркотом. Мені стало навіть не по собі. І ось нарешті кабінет директора. Я постукала, і не дочекавшись дозволу увійти, зайшла всередину.

-Первушо Кощієвичу, можна до вас? – голосно погукала, але відповіддю мені була тиша. Обнишорила весь кабінет, зазирнула навіть під стіл, але ніде й сліду Первуші Кощієвича я не знайшла.

   Що робити? До кого бігти? Такі думки розривали мою голову, а ноги вже зі всією спритністю несли до виходу. У школі трапилося щось страшне, треба було рятуватися і звати когось на допомогу. Першою на думкою спала бабуся, повідомити її про те, що відбувається. На ходу одягаючи куртку та шапку, я буквально вистрибнула надвір. Очі одразу ж засльозилися від блискучого снігу. Напівосліпена я бігла до вхідної хвіртки, боячись навіть уявити, що вона може бути зачиненою. Залишаючи сліди на снігу, я бігла, не розбираючи дороги. І ось з'явилися ворота у зовнішній світ та знайома хвіртка. Я з силою смикнула її і вилетіла назовні.

   Від несподіванки не втрималася на ногах і впала просто в сніг. Моментально схопившись, почала відтирати мокре обличчя та очі від снігу. Зір повернувся не відразу, а коли повернувся, я з тремтінням побачила перед собою замість знайомої вулиці, густий ліс. Високі засніжені ялини, стіною стояли довкола. Ошелешена побаченим, я повернула назад, шукаючи вихід і не знайшла його. Не знайшла взагалі нічого: позаду мене був такий самий ліс, як і попереду.

   Що за мана?! Я кричала, і кликала, і плакала, і щипала замезлі щоки до синців, але нічого не відбувалося. Ліс стояв безмовний і глухий до моїх страждань. Тільки вітер гудів у верхівках дерев і змушував їх поскрипувати по-старечому. Загухав удалині пугач, привівши мене до тями. Стало дуже, дуже холодно, я вся дрібно тремтіла. Потрібно було рухатися. З великим зусиллям переставляючи ноги по глибокому снігу, я пішла в невідомому напрямку. Все, що відбувалося, здавалося нереальним, наче я на уроці казкомагії. І тут мене осяяло. Чому я йду, я ж можу летіти? Чи не можу летіти? Принаймі, треба спробувати. Зібравшись із силами, я зосередилася у пориві відірватися від землі. Нічого не вийшло. Я здивувалась. Адже на уроках я літала досить пристойно, та й коли тікала до бабусі з дому, все вийшло. Намагалась злетіти ще раз і відчула, як мене щось намагається не пустити, наче тримає за ноги. Розлютившись, я зібралася і, як вистрілила вертикально вгору, та так, що мало не полетіла одразу каменем назад. Опинившись вище за найвищі дерева, я завмерла в повітрі і озирнулася навколо, сподіваючись знайти вихід з лісу, житло або щось ще не знаю, що. Та марно! Ліс, здавалося, не мав кінця та краю. Дерева, дерева і так без кінця. Зависнувши на деякий час у повітрі і не знайшовши виходу, я вирішила летіти, поки вистачить сил, вперед.