Розділ десятий Шкільні будні

   Минуло кілька місяців. Я проводила всі вихідні у школі, мене відвідувала лише бабуся. Батьки мої не приїжджали, але я й не сумувала за ними. Усю мою увагу займало навчання, нові друзі, улюблений Жовточок.

   На уроках ми продовжували вчитися читати різними мовами, писати палички, що змінюються, а потім і літери, слова та речення, вивчали математику, а також проникали в казки. Це були зовсім дитячі казки, такі, як «Колобок», «Ріпка», «Рукавичка». Мені доводилося перетворюватися на різних казкових героїв та проживати їхні емоції та почуття, але після того випадку вдома, ніщо не могло мене налякати.

   Я краще пізнала своїх однокласників. У нашому класі навчалося тридцятеро дітей: п'ятнадцять хлопчиків та п'ятнадцять дівчаток.

Дівчатка, крім мене: Камілла, Веста, Діана, Євгенія, Люсія – це ті, про яких я вже розповідала, а ще була дівчинка на ім'я Гера, вона була найвищою у класі і намагалася всіма командувати. Інша дівчинка, повненька Тіна, була дружелюбна, спокійна та повільна. Навчання давалось ій важкувато, проте вона не журилася. Вона була дуже прив'язана до батьків, часто її навідувала мама і на кожні вихідні забирали додому. Ще дві дівчинки, Олеся і Таміла, були слабкіші за всіх інших, вони відразу подружилися і трималися особняком.

   У класі була ще одна дівчинка, її звали Ніка, вона була дуже старанна та серйозна. Зовні вона нагадувала сіру мишку: сірі очі, сіре волосся, бліде безбарвне обличчя. Але вона легко засвоювала різні мови, та й інші предмети піддавалися її старанням. Загалом Іраїда Власівна завжди хвалила її. І якщо я схоплювала знання на льоту і не прикладала особливих зусиль у навчанні, то Ніка вникала у все, спокійно рухалася від завдання до завдання.

   Наступні, Василина та Варвара, сестри близнючки. Дуже симпатичні, дружні дівчатка. Василина ще й добре співала, а Варвара танцювала.

Подруги Люсії: Ніколь та Емілія, так само зарозумілі, як і вона.

   Хлопчики: мій друг Алік і мій ворог Альберт, Вольдемар, сором'язливий хлопчик, і Гліб, який отримав коня.

А ще Казимир і Лев, Казимир чорненький, а Лев світловолосий, обидва спокійні, впевнені у собі.

Ілля, хлопчисько розумний, але сам собі на умі.

Стас, який одразу ж почав командувати всіма, постійно обурюватись, сваритися та конфліктувати.

Борис - добрий, справедливий, але вразливий. Він більше дружив із дівчатами, ніж із хлопчиками.

Марк - спритний і невгамовний, міг бігати годинами і не зупинятися, йому важко було висидіти під час уроків, він постійно крутився і балакав.

Ярослав - кмітливий, але дуже запальний хлопчик, він добре навчався, але постійно з'ясовував стосунки з усіма. Сперечався навіть з Іраїдою Власівною.

Ян, Платон і Матвійко, особливо поки що нічим не виділялися, а ще Ерік-красень, всім дівчаткам він відразу сподобався.

   Дні проходили за днями, незабаром на вулиці похолодало, і на прогулянку я одягала тепле пальто і сіру шапочку. Листя на деревах потихеньку пожовкло і почало облітати.

   Непомітно підкралася зима, а з нею й новорічні свята. Загальну кімнату прикрасили гірляндами, а ще нас водили у велику залу, призначену для всіх класів і показували величезну ялинку, таких, напевно, ніхто з людей ніколи не бачив. І сама зала мені здалася дуже незвичайною. Скрізь були колони, дзеркала, арки, все в якомусь старовинному стилі. Навколо панувала напівтемрява, а в центрі височіла ялинка, прикрашена дивовижними іграшками, неймовірно висока. Верхівки я побачити не змогла, скільки не намагалася. Зі стелі падав лапатий сніг, але до підлоги не долітав і холодно в залі не було.

   А ще я помітила в залі величезний годинник, розміром, мабуть, зі слона. Він стояв осторонь на підлозі і розмірено цокав.

   Майя Пименівна та Бенедикт привели нас показати ялинку, але довго ми там не затрималися, подивились і пішли. Але все ж таки нам обіцяли, що на свято ми ще прийдемо сюди і, можливо, отримаємо подарунки. Про це натякнула нам Майя Пименівна.

-Ти бачила цей годинник? - захоплено запитала я Каміллу. – Чому він такий великий?

-Так, бачила. Я думаю, що це чарівний годинник, Мені моя бабуся розповідала казку про чарівний годинник, якщо він зупиниться, то зупиняться всі годинники у світі. Зупиниться час. А якщо перевести вперед чи назад…

   Камілла не встигла доказати, як повз нас пробіг Альберт і штовхнув мене в спину. Я спіткнулася і мало не впала. А потім кинулася навздогін за ним, так і не дослухавши історію Камілли. Від злості я не пам'ятала себе і, наздогнавши Альберта, стукнула його кулаком по плечу. У цей момент я була готова його вбити навіть без допомоги магії. Повинна сказати, що він завжди намагався мене образити: штовхав, задирав, глузував, робив усіляку гидоту, й іноді я просто вже не могла себе стримати. Мій браслет на мить почервонів, але тут же мені вдалося взяти себе в руки.

У відповідь Альберт тільки посміхнувся і потер плече.

-Не чіпай мене, - прошипіла я і з виглядом переможниці повернулася назад до Камілли.

   Із завтрашнього дня у нас починалися зимові канікули, але бабуся сказала, що я поки що залишусь у школі, бо ризик стеження за мною великий. Я не дуже й засмутилася, звичайно, зустрічати Новий рік у бабусі - добре, але батьки могли забрати мене додому, повертатися туди мені зовсім не хотілося. Тим більше, майже всі мої друзі, крім Діани, залишалися в школі. А з нею ми дружили найменше. Вона ніби й добре ставилася до мене, але було видно, що в чомусь вона просто заздрить. Першу чверть я закінчила найкраще в класі, слідом за мною була Ніка, а ось Діана, як не намагалася, була посередині. З хлопчиків добре навчався Гліб, він був досить сильним магом, але іноді зривався і не контролював себе.

   Наші тваринки були з нами: ми знову зменшили їх. Та тепер я навчилася самостійно зменшувати та збільшувати Жовтка за своїм бажанням. І коли ми були в кімнаті, я зазвичай збільшувала його, і ми грались з ним, а якщо хтось входив, швидко зменшувала і ховала. Поки мої трюки залишалися непоміченими, принаймні я була в цьому впевнена.