Розділ третій Знайомство

   Цього дня ми з дівчатками загралися і трохи забули про майбутні події. Як і всі діти, ми не вміли довго сумувати і думати про щось серйозне. Баба Віра напоїла нас солодким чаєм і нагодувала оладками, тож додому я не забігала. Ці останні літні дні хотілося провести весело й насолодитися теплом та безтурботністю. Соня та Маня одягли джинси з футболками, і ми пішли на сусідню вулицю. Там жили наші друзі, брати Костя та Владик, вони запропонували піти з ними на рибалку. Звичайно ж, ми з дівчатками погодилися.

   Хлопчаки взяли рибальські снасті, підозрюю свиснули в батька, так як снасті виглядали надто добротно й дорого для хлопців, і всі разом ми вирушили до річки. Костя був ровесником Соні, йому було одинадцять років і виглядав, як маленький господар. Він закинув вудки, черв'яки у хлопців завжди були заздалегідь заготовлені у бляшаній баночці, закритій кришкою з проробленими цвяхами дірочками.

   Поки Костя дивився за вудками, ми з дівчатами ловили бабок, бігали та залазили на дерева, які росли біля води. Ми так шуміли, що Костя накричав на нас: розлякаємо йому всю рибу, тому ми посідали подалі на траві і грали в слова. Потім просто розмовляли про все і ні про що. Про школу згадувати не хотілося. Сонце яскраво світило, а опівдні стало вже припікати. По черзі ми бігали попити води з джерела. Владик грався із нами, але часом навідувався до брата, дізнатися, чи ловиться риба.

   Востаннє він приніс нам показати маленьку рибку, як він сказав, обід для кішки Марти. Потім довго не повертався, а коли прийшов знову, то виявилося, що Костя вже збирається додому. Ми також зібралися. Дорогою дуріли і сміялися, штовхали один одного, падали і качались по траві.

   Розійшлися по хатах обідати, а потім знову зібралися на вулиці біля лавки і до вечора вже не розлучалися. До нас приєдналися інші сусідські діти, так що було весело.

   Увечері, укладаючи мене спати, бабуся сказала:

- Завтра підеш до школи.

- Ба, а чому? Завтра ж не перше вересня?

– Ні. Але тебе поселять в гуртожиток для учнів. Усе пояснять і покажуть, познайомишся з учителями.

   Сперечатися було безглуздо. Я, набігавшись і втомившись за день, швидко заснула. А вранці на мене чекав сніданок у вигляді яєчні з овочами, чашки гарячого какао та булочки з вишневим варенням.

   Після сніданку бабуся змусила мене вмитися, одягнути цього разу блакитну сукню з білими рюшами і начепила на моє неслухняне волосся вже не бант, а обруч, блакитний у білий горошок. Взулася я сьогодні у білі теніски, оскільки від довгої ходьби в туфельках на каблучках у мене ще з минулого разу залишилися пухирі на п'ятах. Тому цього разу бабуся зглянулася і дозволила взути більш відповідне взуття. Сама ж вбралася в сукню лимонного кольору і такі ж босоніжки, ясна річ на підборах, але без задників. До чорного волосся сукня йшла надзвичайно. Зачіска у бабусі бездоганна: волосинка до волосинки, укладена легкою хвилею. Не те, що в мене: вічно кудлата голова, як не розчісуй. І колір волосся у мене інший: темний, але світліший від бабусиного. Мати моя світловолоса, а батько брюнет, от і вийшла я: ні світла, ні темна.

   Ми йшли вже знайомою мені дорогою, бабуся котила за собою валізку на коліщатках. Не вірилося, що в ньому помістилося все моє шкільне майно, оскільки валізка була не дуже великою, проте бабуся поклала туди і форму, і взуття, і зошити, і ручки, і олівці. Я просила взяти з собою улюблені книги, але вона дозволила вибрати тільки одну: звичайно, це був Гаррі Потер, точніше «Гаррі Поттер і таємна кімната». Його історія нагадувала мені мою, і я могла по кілька разів перечитувати ту саму книгу.

- Ти все - одно будеш приходити на вихідні додому. Навіщо тобі багато книг із собою брати? – зауважила вона. – Ти ж навчатимешся, коли тобі ще й книжки читати? Тільки не плач, – додала, глянувши, на мою опущену голову, – буде важко, але тобі сподобається. А дівчаток побачиш у вихідні, - це була відповідь на моє німе запитання, так як я навіть не встигла попрощатися з Манею та Сонею. Бабуся іноді випереджала мої запитання, ніби читала думки.

- І так, я їм передам, - ще одна випереджальна відповідь, - що ти з сьогоднішнього дня в школі.

Вона нахилилася, чмокнула мене в лоба, на душі стало трохи легше.

   Дорогою до школи нам зустрівся Костя. Він їхав велосипедом і слухав музику в навушниках.

- Привіт, Адо! Куди це ти так вбралася? - Костя навіть зупинився і вийняв навушники з вух.

- Привіт! Передай Соні з Манею, що я із сьогоднішнішнього дня в інтернаті. Оце туди йдемо, - я лякливо озирнулася на бабусю, вона якраз затрималася, зустрівши знайому і вже підходила до нас.

Костя махнув головою і не чекаючи, закинув ногу на велосипед, та й помчав. А ми з бабусею продовжили свій шлях і скоро опинилася перед знайомою хвірткою. Вона відкрилася, варто було бабці доторкнутися до ручки. Будівля школи здалася мені ще більшою, ніж у попередній раз. Сьогодні ми пройшли через парадний вхід і для цього нам довелося піднятися довгими і широкими кам'яними сходами посередині яких стояла скульптура дивовижних тварин: як і на емблемі, це були золоті грифони. Чому я не впізнала їх, коли приходили вперше, незрозуміло, мабуть, через сильне хвилювання.

Ми пройшли у широке та ошатне фойє, де нас зустрів охоронець у формі синього кольору.

Він запитав хто ми і бабуся показала листочок із закарлючками.

- Добре, добре, проходьте. Запрошення є. Він зазначив щось у своєму блокноті, що лежав на стійці біля входу, і ми спокійно пройшли далі.

Бабуся йшла так, ніби не раз тут бувала, і знала, куди йти. Вона привела мене до дверей, на яких було написано «1 клас», постукала і, не чекаючи відповіді, відчинила двері.

   Я чекала побачити все, що завгодно, але побачила звичайнісінький клас і звичайних дітей, що сиділи за партами і так само, як і я розгублено поглядали на всі боки. Усі місця були зайняті, тільки на першій парті, біля хлопчика зі світлим волоссям, було вільно. Бабуся посадила мене і показала на валізку.