Розділ другий Школа Магії

   Вранці мене розбудив крик півня. Було ще зарано, сонце ледь заглядало у вікно золотими промінчиками. Вітерець мляво ворушив тюль на відчиненому вікні. Так приємно було валятися в ліжечку і слухати кукурікання півня, кудахтання курей, цвірінькання горобців. Звичайні звуки заспокоювали та заколисували. Але бабуся вже зібрала мені сніданок: яєчня жовтіла на тарілці, а чай парував у чашці.

- Прокинулася, Адо, йди снідати та й підеш сьогодні зі мною. Запишемо тебе до школи.

– А де ця школа? Далеко йти? - в мене були свої плани на сьогоднішній день, але бабуся не стала слухати. Вона вже підготувала мені одяг і поспішала з їжею.

   Мене, дівчинку - шибеника вона одягала з особливою пристрастю. Цей одяг підійшов би для якоїсь кокетки, благородної панночки і т. д. Мені ж одягати милу рожеву сукенку і такі ж туфельки на каблучках здавалося верхом блюзнірства. Улюблений мій одяг: джинси та футболка були безжально закинуті в прання з обіцянкою сховати їх назавжди. Волосся мені зачесали в пишні локони, зав'язавши на маківці величезний рожевий бант.

   І ось я вся така рожева, як цукерка, напахчена дорогими французькими парфумами (бабуся любила тільки такі, а точніше Chanel N5), крокувала по курній селищній дорозі в напрямку школи. Сусіди, напевно, не одразу мене впізнавали, бо виглядали через паркани і, привітавшись із бабусею, з подивом впізнавали мене.

- Ганю, а куди це ти внучку ведеш? - допитувалися особливо цікаві.

Бабуся тільки криво посміхалася у відповідь і кивала, мовляв, не ваша справа. Вона була дамою з характером і не любила, коли пхали носа не в свою справу.

   Так ми пройшли вже пів дороги, бант на моєму неслухняному волоссі з'їхав на бік, а гарні туфельки з метеликами запилилися, я весь час спотикалася об всюдисуще каміння і хникала:

- Бабусю! Ну коли ми вже прийдемо?

- Скоро, ще трохи, потерпи. - вона поправила на мені одяг, бант, витерла серветкою черевички. - Будь гарною дівчинкою!

   Сама вона виглядала ідеально і не скажеш, що пройшла далекий путь. Одягнена у світло-фіолетовий костюм, туфлі на підборах, з бежевою сумочкою в руці, вона швидше була схожа на світську левицю, ніж на літню мешканку провінційного містечка. Витончено укладене волосся кольору воронового крила і жодної сивої волосинки. Бабусею захоплювалися, ставили за приклад, але також і побоювалися. Вона могла, як мило посміхатися, так і перетворюватися на розлючену тигрицю, якщо була потреба. Та найчастіше являла собою ідеал ввічливості й вихованості. Бабуся ще працювала, але мені було невідоме місце її роботи, так як і багато чого іншого в моїй родині. Іноді її терміново викликали, проте частіше вона бувала вдома.

   Нарешті ми опинилися перед довгою старою будівлею за високим парканом, вона потопала в айстрах та жоржинах. По периметру росли дерева черемхи й шовковиці. З- за даху школи виглядали темні верхівки височенних ялин.

- Ось твоя нова школа, Адо! Тут ти навчатимешся.

-Але ж вона так далеко від дому, ба! Як я щодня ходитиму? - схлипнула я, мені хотілося зараз звалитися і впасти додолу. Як я щодня долатиму такий довгий шлях, а потім ще й на уроках сидітиму, було для мене загадкою.

- Не хвилюйся, тобі не доведеться стільки ходити щодня. Це школа – інтернат. Ти тут навчатимешся і житимеш, а на вихідні приходитимеш додому.

- Ба-а-а, я не хочу, тільки не це! - я замотала головою так, що бант знову впав з голови, тільки тепер на лоба, і все виглядало б комічно, якби мені не було так гірко. У моєму недовгому житті мало було любові та прихильності. Здавалося, я була нікому не потрібною дитиною, і всі намагаються мене здихатися. Батьки, які ніколи не цікавилися, де я і що зі мною. Бабуся, що вирішила віддати мене до інтернату. Гірше, мабуть, не буває. Але глянувши краєм ока на бабусю я стримала ридання, а бант сам собою зайняв місце на моїй маківці.

- Ото іще! Чого ти злякалася? Це ж не проста школа. Тут тебе навчать того, чого у звичайних школах не учать… – бабуся видно і так багато сказала, тому не закінчивши пояснення, схопила мене міцніше за руку і зробила крок у відкриту хвіртку. Двері за нами самі собою зачинилися, і ми опинилися в саду. Те, що я бачила через паркан, було блідою копією того, що постало перед моїм стурбованим поглядом, коли ми увійшли. Сам будинок виявився набагато більшим. Приголомшено підвівши голову я виявила, що будівля була не одноповерховою, як я побачила спочатку. У ній було три поверхи, величезні вікна та широкий парадний вхід. Посередині сходів, на майданчику, стояла чиясь статуя, та я не встигла роздивитися, хто ж то там. Школа була не позбавлена пишності та величності.

   Але мені було не до цієї величної пишноти. Тривога на душі не давала насолодитися чудовим виглядом, звичайної, здавалося б, селищної школи. Я слідувала за бабусею, а в голові не було жодної світлої думки. Ми не зайшли через парадний вхід, а обійшовши школу, через невеликі непоказні дверцята пройшли довгим коридором і опинилися перед ще одними такими ж непоказними дверима. За ними чувся стукіт швейної машинки, тихі монотонні голоси. Бабуся постукала.

- Увійдіть, - пролунало у відповідь, й ми постали перед повнотілою, лагідною, на вигляд, жінкою. Вона була одягнена в простору білу сукню, а на носі в неї блищали чималі окуляри.

- Здрастуйте, Йоганно Гордіївно, а ми на вас зачекалися. (Це вона до бабусі. Її повне ім'я було Йоганна), - посміхнулася вона. - А онука ваша просто диво. Красунею буде, як і бабуся.

- Вітаю! Досить вам, Майє Пименівно, - бабусі не хотілося жартувати. Шкільна форма для моєї внучки готова?

- Та не хвилюйтеся, все готово. - Майя Пименівна заметушилась і почала діставати з неосяжної шафи великий пакет, перев'язаний рожевою (знову) стрічкою. – Ось! Тут все, що необхідно для навчання у нашій школі.

Бабуся взяла пакет, затиснула під рукою.

- Дякую, Майю! Нам ще до директора треба зайти. Всього доброго!