Розділ перший Перші спогади або, як все починалося

   Першим спогадом мого дитинства була кімната з великими іконами на стінах та незнайома бабця, що тупцяла довкола, тримаючи в руках жовте куряче яйце. Вона катала його над моєю головою, доки я заходилася від плачу, бурмотіла щось собі під носа, потім розбила те яйце і вилила у прозору склянку. Я кричала, виривалася з рук матері, вона гримала на мене, бо ніяк не могла втримати, а бабця злісно блимала та хрестилася на ікони.

   Цей спогад довго переслідував мене, я часто запитувала рідних, що зі мною тоді сталося. Мати пояснювала, що я налякалася, під час падіння в яму для буряків, і бабка – шептуха відливала переляк, а моя рідна бабуся Ганя тільки незадоволено похитувала головою.

   Мені виповнилося вісім років, і батьки сплавили мене до бабусі, як завжди, на літні канікули. Вона жила в сусідньому селищі, недалеко від нашого містечка. Я звикла часто гостювати в неї, отже, нічого в цьому не зауважила дивного. Та повною несподіванкою стало, коли в кінці літа, перед самою школою, бабуся покликала мене в кімнату, посадила у велике зелене крісло і промовила:

-Ти, Адо, залишишся і будеш ходити до школи у нашому селищі.

Так, Ада – це моє ім’я і після літніх канікул я повинна була перейти в третій клас початкової школи.

-А мама? – смикнулась стурбовано, хоча в глибині душі не дуже й засмутилася, бо з батьками у мене не було теплих стосунків.

-Тато й мама будуть тебе провідувати. Вони багато працюють, їм ніколи… - бабуся щось явно не договорювала, але я не стала допитуватись.

   Ось так я залишилася жити в невеликому селищі, в будинку своєї бабусі Гані. Будинок стояв на окраїні, та вулиця була багатолюдною, дітей різного віку було достатньо. Я швидко подружилася з ними, а так, як і раніше бувала тут, то до старих товаришів по іграм додалися нові - от і все. Ми швидко збилися у відмінну ватагу й весело проводили час, бігаючи по окрузі, граючи в різні шумні ігри та просто проводячи час разом. Бабуся не контролювала мене особливо суворо,  я користувалася повною свободою.

   Вранці, не встигши продерти очі, ще не розчесана, з копицею волосся на голові я вискакувала з хати, мов патлате чортеня з пекла. Заклопотана бабуся готувала сніданок у літній кухні, розташованої неподалік й, на мою думку, нічого не помічала довкола. Я ж підстрибом мчала доріжкою, що вилася між квітниками, на вулицю, потім швиденько дріботіла до сусідського будинку навпроти. Там жили мої улюблені подружки: Соня і Маня. Вони були сестрами і трохи старшими за мене. Я відчайдушно стукала у хвіртку, а якщо ніхто не відкривав, починала голосно звати: "Соняманяяяя".

-О, вже прийшла, - чулося із-за огорожі невдоволене бурчання Сониної і Маніної бабусі Віри. Вона була старенькою і приглядала за дівчатками, доки батьки були на роботі.

-Заходь. Дівчатка тільки – но прокинулися, а ти що, навіть не причесалася? - бабця Віра незадоволено хитала головою. - І куди тільки Ганя дивиться?

   Проте скаржитися на мою бабусю Ганю не годилося нікому. Вона була гарною господинею. Її дім зовні виглядав просто, як і всі будинки в селищі, але зайшовши в середину, ти потрапляв, немов у якийсь інший час та вимір. Звідки бабуня узяла старовинні годинники, що висіли на кожній стіні? Або полиці із старовинними книгами? Килими на підлозі, картини на стінах, всілякі дрібнички, які нагадували про минулі віки. І багато чого такого. Особливо мене зачаровувала колекція старовинних срібних монет. Я забавлялася ними, розсипаючи і викладаючи різні візерунки, перебирала, перекидала їх із руки в руку. Бабуся мало розповідала, що і звідки взялося. Офіційною версією було: купила у людей, виміняла на базарі. Мені, дитині, її будинок видавався казковим палацом, я тоді не могла замислюватися над складними дорослими питаннями та й не прагнула цього. Досить, що тут завжди було тепло, гостинно, мене ніхто не лаяв і не примушував нічого робити. Слід зауважити, бабуся і сама не була помічена за важкою сільською роботою. Все робилося ніби саме по собі: город доглянутий, у будинку чисто, їжа на столі. А бабуся Ганя полюбляла чепуритися, прогулюватися селищем, іноді ходила до лісу за травами, грибами, іноді йшла в поле чи на річку.

   Загалом, життя моє проходило в цьому будинку розмірено і приємно. Вечорами бабуся, нагодувавши мене вечерею, читала казки, вірші, а якщо я не засинала, розповідала перед сном дивовижні історії, від яких я провалювалася в тягучу дрімоту. Але бували й такі ночі, коли нічого не допомагало, я крутилася в ліжку, плакала, кричала, поривалася кудись бігти, і тоді вона використовувала останній дієвий засіб: нічник із жахливим червоним світлом. Я дуже сильно боялася його й завмирала під ковдрою, не маючи змоги поворушитися.

 - Відьми злітаються на світло цього вогника, - говорила бабуся. - Лежи тихо, а то помітять тебе і заберуть. Я, звичайно ж, щиро вірила в цю нісенітницю і тремтіла,ховаючись під ковдру і ковтаючи сльози. Але це бувало лише в крайньому випадку, в основному я спала добре.

   З моїми подружками Сонею і Манею ми познайомились, коли мені було років два. Здається, я втекла з дому і потрапила в двір до подруг. Дівчатка дуже дружні між собою і мене прийняли з радістю.

   Соня була старшою - висока, струнка, міцна, з темним густим волоссям, великими карими очима та смаглявим обличчям. З нею завжди весело, вона знала усі плітки на вулиці (завдяки бабусі Вірі) і перша брала участь у будь-якій затії: чи то погратись, чи то хлопців подражнити, чи якусь капость затіяти. І все їй сходило з рук. Маня була скромнішою і спокійнішою. Обличчям та статурою вона нагадувала Соню, проте мала ніжніші риси обличчя. З нею можна було посекретничати, посидіти увечері на лавочці у сутінках, секретів вона не видавала і могла дати хорошу пораду з будь-якого питання.

   Цього літа, а точніше в кінці серпня, коли я дізналася, що затримаюсь у бабусі надовго і піду в селищі до школи, першими, з ким я захотіла поділитися новиною, були звичайно ж мої дівчатка.