Розділ шостий Ключі від темряви

Коли Альберт пішов, за нашим столом запала тиша.

Дивна річ — ще хвилину тому в їдальні стояв звичайний шкільний гамір: хтось сперечався через останню булочку, за сусіднім столом двоє першоккласників так голосно шепотілися, що їх було чути ледь не в кінці зали, а ложка в руках якогось третьокласника вперто стукала об тарілку.

Тепер же мені раптом здалося, що всі звуки відсунулися кудись далеко.

Я машинально провела пальцями по кулону на шиї.

Ліна сиділа навпроти мене, поклавши руки на коліна. Вона теж дивилася на двері, крізь які щойно зник Альберт.

— Він завжди такий? — нарешті запитала вона.

— Який?

— Неприємний.

— Гірший, — відповіла я.

Ліна ледь усміхнулася.

— А мені здалося, що він наляканий.

Я здивовано подивилася на неї.

— Альберт? Наляканий?

— Так.

— Він швидше налякає когось іншого, ніж покаже, що боїться сам.

Ліна нічого не відповіла. Вона повільно потягнулася до свого кулона і сховала Наїру під мантію.

— Не хочу, щоб її хтось побачив.

— Думаєш, тут хтось може знати, що це за істота?

— Не знаю. Але Наїра не любить чужих очей.

Я мимоволі усміхнулася.

— Схоже, у неї характер кращий, ніж у половини наших однокласників.

Куточки губ Ліни здригнулися.

— Вона каже, що ти їй подобаєшся.

— Справді?

— Каже, що ти багато думаєш.

— Це комплімент?

— У її світі — так.

Я вже хотіла запитати, що ще вміє Наїра, але в цей момент Ліна раптом напружилася.

— Вона бачить Каміллу.

Я повернула голову до дверей.

— Вона вже йде?

— Так.

За кілька хвилин Камілла справді з'явилася в їдальні. Вона виглядала так, ніби останні дві години провела не в архіві, а в боротьбі з армією павуків. На рукавах її мантії виднілися плями чорнила, волосся вибилося з коси, а на плечі сиділа Ялинка й нервово перебирала лапками.

— Я знайшла дещо, — замість привітання сказала Камілла.

— Що?

Вона сіла поруч.

— Схему нижніх ярусів школи.

Я відразу нахилилася до неї.

— І?

— І половина ходів або завалена, або запечатана чарами Первуші. Деякі печатки старіші за саму школу.

— А друга половина?

Камілла зітхнула.

— Друга половина ще гірша.

— Чому?

— Бо я не знаю, куди вона веде.

Алік, якого цього разу з нами не було, напевно, сказав би, що саме туди нам і треба.

Я ж чомусь зовсім не була впевнена.

— Ми шукаємо ключ, — нагадала я. — І хочемо зрозуміти, як він пов'язаний із ліаною.

Камілла кивнула.

— Саме тому я й прийшла. Я знайшла згадку про нього.

Вона озирнулася.

— Але не тут.

— Тоді де?

— В архіві.

Ліна насторожилася.

— Архів закритий?

— Для учнів — так.

— А для тебе?

Камілла подивилася на неї з такою серйозністю, що я ледве не розсміялася.

— Особливо для мене.

Ялинка тихенько фиркнула.

— Вона каже, що це нерозумно.

— Передай їй, що ми вже звикли, — сказала я.

Після обіду ми зустрілися біля бічного входу до бібліотечного крила.

Тут майже ніколи не ходили учні. Коридор був вузьким і прохолодним, а вздовж стін стояли кам'яні бюсти магів, чиї імена давно стерлися з постаментів.

Жовток ішов попереду.

Він час від часу зупинявся, принюхувався, а потім дивився на мене так, ніби хотів сказати: «Мені це не подобається».

— Не бурчи, — прошепотіла я.

Жовток тихо фиркнув.

— Він каже, що ти сама винна, — повідомила Ліна.

— Чудово. Тепер мене ще й собака критикує.

Камілла зупинилася.

Перед нами були важкі дубові двері.

Посередині красувався металевий знак крука. Очі птаха були зроблені з чорного каменю.

— Печатка Ворона, — прошепотіла Камілла.

— Варфоломія?

Вона кивнула.

— Якщо торкнутися замка неправильно, весь бібліотечний корпус почує сигнал тривоги.

— А якщо правильно?

— Тоді нас, можливо, просто не виженуть.

— Дуже заспокоює.

Ліна зробила крок уперед.

— Дозволь мені.

Камілла здивовано подивилася на неї.

— Ти вмієш відкривати замки?

— Не зовсім.

Ліна торкнулася кулона.

Наїра заворушилася всередині скла.

Рожево-золоте світло пробігло по її пальцях.

— Вона каже, що замок спить.

— Замок може спати? — прошепотіла Камілла.

— У нашій школі — очевидно.

Ліна заплющила очі.

— Він бачить сон про те, що двері вже зачинені. Якщо не розбудити його...

Вона торкнулася металевого крука.

Той ледве помітно ворухнув головою.

Я затамувала подих.

Клац.

Двері відчинилися.

Ми швидко прослизнули всередину.

Архів виявився набагато більшим, ніж я очікувала.

Стелажі здіймалися до стелі. На них лежали книги, сувої, коробки, старі карти й товсті шкіряні теки. Деякі книги самі перегортали сторінки, деякі тихенько бурмотіли, а одна, коли я проходила повз, сердито чхнула.

— Не чіпай нічого, — попередила Камілла.

— Я навіть не збиралася.

— Ти вже дивишся на ту книгу.

— Вона сама на мене дивиться.

Камілла важко зітхнула.

Ми розійшлися між стелажами.

Я шукала все, що стосувалося ліани мертвих.

Камілла — старі карти та записи про заснування школи.

Ліна стояла трохи осторонь і слухала Наїру.

— Вона щось чує, — прошепотіла Ліна.

— Що?

— Не знаю.

У ту саму мить Жовток завмер.

Його шерсть на загривку піднялася.

Він дивився кудись між стелажами.

— Жовток?

Глухе гарчання.

Камілла миттєво загасила лампу.

— Тихо.

Ми завмерли.

Десь у темряві пролунали кроки.

Раз.

Другий.

Третій.

Хтось ішов між стелажами.