Глава сьома Таємничі спостерігачі

Наступного ранку я прокинулася найпершою. Сонце тільки-но збиралося визирнути з-за гостроверхих дахів гуртожитку, а в голові вже палав справжній рій тривожних думок. Нас чекав похід до Забороненого лісу. Я тихенько натягла мантію, боячись сполохати сон Вести, і вислизнула надвір.

Жовток весело подріботів слідом. Він бадьоро тикався мокрим носом у вкриту росою траву, щось завзято винюхуючи, але всі мої думки ширяли далеко звідси — серед темних дерев, де, можливо, вже вешталися Люсінда, Гера та… Діана.

Та перш ніж я встигла дістатися старого кам'яного мосту, із затінку дерев пролунав дражливий голос:

— О, кого це досі носить спросонню? Мала чарівниця вийшла на ранкове полювання?

Я рвучко обернулася. Позаду стояв Альберт — високий хлопець із тією самою нахабною посмішкою, яка зазвичай відверто не віщувала нічого доброго. Його волосся було кумедно скуйовджене, а в очах бісилися їдкі бісики.

— Йшов би ти своєю дорогою, Альберте, — буркнула я, згорнувши руки на грудях. — Не до тебе зараз.

— А шкода, — він повільно підійшов ближче, глибоко зануривши руки в кишені своєї мантії. — Кажуть, ти знову шукаєш клопоту на свою голову. І, здається, щось… строго заборонене?

Щоки мені миттєво запалали.

— Ти взагалі нічого не тямиш! — відрізала я.

— О, поверь, тут ти схибила, — він трохи нахилився до мене, і його голос раптом втратив звичну насмішкуватість, ставши дивно напівсерйозним. — Я знаю куди більше, ніж тобі здається. Наприклад, що твоя подружка Євгенія щось від усіх приховує. І що ти аж надто часто роздивляєшся хащі Забороненого лісу.

Жовток поруч тихо, але загрозливо загарчав. Альберт кинув на нього швидкий погляд і криво всміхнувся:

— Ого, твій кудлатий охоронець знову напоготові.

— Навіть не думай до нього зачіпатися! — вигукнула я, заступаючи пса собою.

Хлопець демонстративно підняв долоні:

— Тихо-тихо, не кусайся, Адо. Я ж просто жартую.

А потім додав значно тихіше:

— Хоча, чесно кажучи, ти куди цікавіша, ніж здаєшся на перший погляд. Не кожна дівчина тягає за собою такого відданого пса й носить стільки… таємниць.

Я вже приготувала гостру відповідь, але вчасно осіклася — його погляд раптово змінився. Від звичної бешкетної зухвалості не лишилося й сліду — на мене дивилися здивовані й майже щирі очі.

— Ти навіть не уявляєш, у яку халепу вляпалася, — прошепотів він, повільно відступаючи назад. — Є речі, які краще не викопувати на світло. Навіть у цьому лісі.

Він розвернувся й пішов геть, залишивши мене в цілковитому розгубленні.

Жовток мовчки вмостився біля моїх ніг і глянув на мене розумними карими очима, ніби запитуючи: «Ти справді йому віриш?»

— Не знаю, друже, — тихо мовила я. — Але Альберт точно щось знає.

Його слова цвяхом застрягли в моїй голові. Якщо він не бреше — можливо, він і сам полює на ліану мертвих. Але для чого вона йому?..

Після цієї дивної зустрічі я довго простояла біля мосту, намагаючись скласти докупи цей божевільний пазл: ліана мертвих, мовчання Євгенії, підступи Діани й Люсінди, а тепер ще й Альберт зі своїми натяками.

Жовток тихесенько гавкнув і штовхнув мене носом у коліно: «Треба порадитися з кимось розумним».

І я відразу зрозуміла — єдина, хто розкладе все по поличках, це Камілла.

Камілла навчалася з нами, але завжди трималася трохи осторонь. Не через пиху чи гордість — вона просто була природженим дослідником. Камілла назубок знала теорію магії, клацала будь-які складні закляття, як горішки, й помічала найдрібніші деталі, які інші прогавлювали. Її тотемом була їжачиха Ялинка — кумедна крихітка, чиї голки магічно виблискували смарагдовим сяйвом, наче справжня хвоя.

Коли я увійшла до її кімнати, Камілла сиділа над товстелезним фоліантом з алхімії. Ялинка дрімала на підвіконні, але, зачувши мої кроки, бадьоро зацокотіла лапками й покотилася мені назустріч.

— Привіт, — посміхнулася Камілла, не відриваючись від книги. — Судячи з твого вигляду, ти прийшла не за домашньою роботою з замовлянь.

Я виклала їй усе без прикрас: про Євгенію та її маму, про легендарну ліану, про підозрілі витівки Люсінди та Гери й про підслухану розмову. Камілла слухала мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я видихнулася, повільно закрила книгу.

— Це дуже кепсько, — мовила вона. — Якщо ліана й справді прокидається, вся магічна мережа замку опиниться під загрозою. А якщо та трійка встромить туди свої носи — бути біді.

— Саме тому ми з Євгенією йдемо в ліс, — сказала я. — Мусимо знайти її першими.

Камілла нахилилася вперед:

— Тоді я йду з вами.

— Ти впевнена?

— На всі сто. — Вона обережно підняла Ялинку, яка невдоволено пирхнула від несподіванки. — Хтось же мусить стежити, щоб ви не вскочили у смертельну халепу. До того ж Ялинка відчуває сплески магії краще за будь-який компас.

Жовток радісно тявкнув, вітаючи нову союзницю.

— От і домовилися, — мовила я. — Вирушаємо одразу після уроків.

Але коли ми вже виходили, Камілла раптом тихо додала:

— І будь обачна, Адо. Я майже переконана, що Альберт вештається навколо тебе не просто так. Він щось знає… і, схоже, шукає ту саму ліану.

Я здивовано обернулася:

— Звідки ти…

— У мене чудова пам’ять і ще краща інтуїція, — усміхнулася вона. — А в магічному світі збігів не буває.

Ялинка солодко засопіла на її руках, а Жовток погодився коротким «гав». Попереду нас чекала ніч, яка мала змінити геть усе.

Ніч опустилася на школу нечутно, мов чорне оксамитове покривало. Замок затих — лише високі вежі відблискували сріблом під місяцем, а вглибині лісу мерехтіли загадкові вогники.

Ми зібралися біля старої теплиці: я, Євгенія, Веста, Камілла, Алік, Жовток та їжачиха Ялинка.

— План такий, — стишено шепотіла Камілла. — Йдемо стежкою через гай до Мохового яру, а звідти — до коріння старого дуба. Там мусить бути перший магічний слід.