Глава шоста Жертва

Наступного ранку школа нагадувала старовинний вітрильник, що потрапив у нищівний шторм. У довгих кам’яних коридорах густо пахло вогкою землею, а високі вікна геть запітніли зсередини — так, ніби сам древній замок дихав важко й переривчасто, мов жива поранена істота. Директор терміново скасував усі заняття й оголосив «магічну тишу» — суворий період, коли студентам під загрозою виключення заборонялося виректи бодай найпростіше закляття, аби випадково не роздратувати розлючені сили природи. Але ми виразно усвідомлювали: відведеного нам часу лишалося обмаль.

— Якщо дух ліани й справді вимагає фатальної жертви, — мовила Веста, гарячково розгортаючи важелезний фоліант, витягнутий із закроїв бібліотеки, — то неодмінно має існувати спосіб його ошукати. Подивіться сюди: «Ритуал Рівноваги». Тут чорним по білому написано, що замість людського життя можна принести символічний викуп — предмет, нерозривно пов’язаний із самою душею.

— Тобто щось таке, що втілює магічний нитковий зв’язок між людиною та природою, — докинула я, вдивляючись у пожовклі сторінки. — Але ж у нас немає нічого подібного.

— Є, — ледь чутно озвалася Євгенія.

Вона повільно дістала з глибокої кишені своєї мантії маленький скляний флакончик, у якому бадьоро плавала крихітна золотиста рибка. Її витончена луска мерехтіла теплим бурштином, а круглі оченята виблискували, мов дві крихітні краплини сонця.

— Це моя Карамелька, — ніжно прошепотіла Євгенія, притискаючи скло до грудей. — Моя тотемна рибка. Вона зв'язана зі мною найтоншою магічною ниткою. Ми розуміємо одна одну без жодного слова.

— Рибка?.. — щиро здивувався Алік, почухавши потилицю.

— Так, — сумно усміхнулася Євгенія. — Вона здатна чути голос прадавньої води й відчувати найменші коливання в магічних течіях. Якщо хтось у цьому замку й знає, де шукати справжнє серце ліани, то це саме вона.

Істота у флаконі, мовби збагнувши, що мова йде про неї, зробила плавну граційну петлю. Від її тендітного тіла розійшлося м’яке, заколисуюче золотаве сяйво.

— Нам негайно треба спуститися в таємний архів під школою, — рішуче мовила Євгенія. — Там століттями зберігаються манускрипти перших чарівників. Якщо дух ліани вже прокидався колись у минулому, про це мусить бути бодай один запис.

Запорошений роками архів ховався глибоко під масивними гвинтовими сходами в північному крилі замку. Тутешні кам’яні стіни геть обросли кудлатим мохом, а в застояному повітрі панував важкий дух бджолиного воску й старого пергаменту. Ми запалили крихітні чарівні світильники, але їхнє бліде миготіння ледь розсіювало непроглядний морок між нескінченними стелажами.

Що глибше ми просувалися в напівтемряву дальнього кутка, то яскравіше й тривожніше пульсувала золотом Карамелька.

— Нам туди, — вказала Євгенія.

На найнижчій полиці ми виявили древню книгу, вкриту товстим шаром пилу та павутиння. На її шкіряній обкладинці вибудовувався витиснений символ: сплетене в ідеальне коло коріння. Веста обережно, боячись пошкодити крихкі сторінки, розгорнула манускрипт.

— Ось воно! — вигукнула вона напівпошепки. — «Коли ліана прокинеться від вікового сну й дух зажадає відновлення рівноваги, слід закликати водяну душу — ту, що була народжена із чистої води та чистого серця».

Ми заціпеніли й ошелешено перезирнулися.

— Це ж… це ж прямий натяк на Карамельку, — прошепотіла я, відчуваючи, як стискається серце.

Євгенія приголомшено опустила погляд на склянку.

— Але якщо це ритуал жертви… — її голос зламався й затремтів. — Чи це означає, що вона має…

Рибка підпливла до самого скла й пильно подивилася Євгенії просто в очі. У ту ж секунду вода у флаконі спалахнула сліпучим сонячним світлом.

— Вона готова, — тихо, але з глибокою повагою вирікла Євгенія. — Вона сама прагне допомогти.

Алік обережно поклав свою широку долоню їй на плече:

— Ми обов'язково знайдемо спосіб зробити все так, щоб ніхто не постраждав. Навіть вона.

Але в цей момент у напівтемряві архіву, просто за нашими спинами, пролунав загрозливий шелест. Вкрита мохом кам'яна стіна з глухим тріском розкололася, і з темної щілини виткнулася тонка зелена гілочка — паросток тієї самої ліани. Рослина жадібно потягнулася просто до сяйва, що виходило від Карамельки.

Рибка у склянці гарячково закружляла, ніби подаючи нам відчайдушний знак тікати.

— Вона відшукала нас, — збліднувши, прошепотіла Веста. — Дух ліани знає, що ми шукаємо спосіб його приборкати.

Євгенія лише міцніше стиснула флакон у руках, а її погляд сповнився непохитної волі:

— Тоді ми не відступимо. Якщо цей ліс так жадає рівноваги — ми дамо її йому. Але тільки на наших умовах.

І в ту ж мить золотаве сяйво Карамельки вибухнуло з новою силою, розганяючи темряву старого архіву й наповнюючи все довкола живим теплом і надією.