Глава п'ята  Заборонене озеро

Після тих тривожних шкільних зборів у замкових коридорах зависла важка, незрозуміла напруга. Вчителі снували туди-сюди з похмурими обличчями, учні стиха перешіптувалися в кутках про якесь прадавнє «прокляття лісу», а Гая Велесівна взагалі на кілька днів зникла безвісти — її кабінет стояв зачинений.

Євгенія ж зовсім замикалася в собі. Вона годинами блукала насамоті: то в напівтемній оранжереї, то біля старої, занедбаної теплиці, де безладно буяли дикі магічні бур’яни. Ми з Вестою та Аліком вирішили не випускати її з поля зору ні на хвилину.

Якось увечері, коли важелезні грозові хмари остаточно затягли небо, а блідий місяць ледь пробивався крізь них, я сиділа у вітальні. Я вмостилася у глибокому кріслі біля вікна, обіймаючи свого рудого коргі на ім'я Жовток. Пес удавав, ніби дрімає біля моїх ніг, але його вуха чутливо ворушилися: Жовток за версту відчував, коли довкола вирувала магія.

— Знову він неспокійний, — ледь чутно зауважила Веста, сидячи на килимі.

— Не дивно, — відповіла я, вдивляючись у морок шкільного саду. — Після того спалаху в оранжереї я й сама почуваюся так, ніби з темряви за мною хтось пильно стежить.

Євгенія сиділа поруч, бліда й виснажена, ніби щойно перенесла важку недугу.

— Може, це й справді ліс… — прошепотіла вона слабким голосом. — А може, те, що прокинулося в його хащах.

Глухий гуркіт важких дубових дверей перервав нашу розмову. З коридору донісся лункий, зверхній сміх.

— О, гляньте-но, хто завітав, — процідила Веста, коли до вітальні увійшли троє.

Попереду крокувала Люсінда — висока, вишколена, з бездоганною зачіскою та в ошатній мантії, застебнутій на перламутрові ґудзики. За нею йшла Гера — звично зухвала, з коротко підстриженим чорним чубчиком і пихатою мінікою на обличчі.

А між ними стояла Діана — наша колишня найкраща подруга. Колись ми разом ділили останні солодощі, боролися проти антимагів і будували плани на майбутнє. Але тепер її погляд став відчуженим і холодним, а на губах грала та сама хижа, отруйна посмішка, що й у Люсінди.

— Я бачила, як ви вешталися біля старої теплиці, — спокійно мовила Люсінда, повільно оглядаючи нас із ніг до голови. — Що цього разу винюхуєте?

— Ми просто… — почала була Веста, але Гера її брутально перебила:

— Навіть не вигадуй казок! Якщо директор дізнається, що ви лазили в заборонену зону, вас без жодних церемоній виженуть зі школи.

Я підвела голову й відповіла якомога твердіше:

— Ми не робимо нічого протизаконного. Ми лише намагаємося збагнути, чому Магічний Ліс поволі помирає.

Діана тихіше гмикнула, і в її голосі забриніла знайома до болю глузливість:

— Знову граєш у рятівницю світу, Адо? Може, цього разу спробуєш урятувати хоча б власну шкіру?

Жовток тихо, за загрозливо загарчав із-під крісла. У його янтарних очах спалахнули чарівні іскри.

— Тихше, хлопче, не треба, — прошепотіла я, заспокійливо погладжуючи його за шовковистим вушком.

Люсінда скривила губи у викривленій посмішці:

— А цей пес, схоже, кмітливіший за деяких студентів. Принаймні він відчуває, коли краще мовчати.

Я вже розкрила рота, щоб видати гостру відповідь, але Євгенія рвучко схопилася з місця:

— Якщо ви висказали все своє отруйне слівце, то ми підемо. У нас є важливіші справи.

Дівчата презирливо перезирнулися й зверхньо покрокували геть, а їхній дзвінкий сміх ще довго відбивався луною від кам'яних склепінь коридору. Коли все нарешті стихло, Євгенія повернулася до нас:

— Сьогодні вночі ми йдемо до озера.

Вона стишила голос до шепоту:

— Мама казала, що справжнє серце ліани — це вода. У тих тропічних хащах, де вона її знайшла, поруч вирувала прадавня річка, і лише там рослина дихала на повні груди. Якщо ліс навколо школи в'яне… можливо, його серце теж заховане під водою.

— Ти про озеро? — здогадалася я.

Євгенія ствердно кивнула:

— Про Заборонене озеро за шкільним парканом. В те саме місце, куди ніхто не наважується ходити після заходу сонця.

Веста аж наче зменшилася в об'ємі від страху:

— Але ж кажуть, у його глибинах досі живе щось прадавнє… щось із часів перших чарівників!

— Саме тому ми й мусимо туди піти, — відрізала Євгенія. — Якщо ми не дізнаємося правди, це магічне лихо поглине весь замок.

Ми мовчки перезирнулися. У кожного в грудях затьохкало химерне відчуття — суміш лиховісного передчуття й упертої рішучості.

Ніч видалася кусюче холодною й липко тихою. Ми вислизнули через бічні двері й пробралися садом, минаючи темні клумби, де зав’ялі чарівні троянди чорніли, наче привиди. Блідий місяць висів зовсім низько, вихоплюючи з темряви вузьку доріжку до озера.

Повітря ставало дедалі важчим, густо пахло мулом і прілим лататтям. Коли ми нарешті вийшли до берега, над водою піднявся сріблястий, непроникний туман, від якого спирало подих.

— Воно… воно наче дихає, — прошепотіла Веста.

Чорна поверхня озера раптом заворушилася, і з глибини виринули бліді, мерехтливі відблиски — мовби вогники блукаючих душ.

Євгенія ступила вперед, просто до самої води:

— Я відчуваю її. Вона тут. На самому дні.

— Але як дістати її звідти? — тихо запитав Алік, озираючись на темні хащі.

Євгенія опустилася на коліна біля крайки води й поклала долоню на дзеркальну гладінь:

— Я мушу її покликати. Якщо ліана справді обрала мене, вона відгукнеться.

Вона заплющила очі й тихо зашепотіла закляття прадавньою мовою, від якої мороз ішов поза шкірою. Вода довкола її пальців спалахнула смарагдовим сяйвом. І раптово з чорної безочні озера виткнулося щось масивне, гнучке й живе.

Ліана! Та сама рослина із зеленим листям, яку ми бачили в оранжереї. Вона повільно виповзла на вогкий берег і м'яко потягнулася до Євгенії. Мені перехопило подих — рослина поводилася так, ніби справді впізнала свою хазяйку.