Глава четверта  Тіні під склом

Ми ще довго сиділи під старезним розлогим дубом у шкільному саду, не здатні змусити себе розійтися по кімнатах. Сонце повільно схилялося за обрій, розливаючи по небу густі мідні й рожеві барви. Легкий вечірній вітерець шелестів у кроні дерева, наче переповідав давні таємничі легенди.

— Як думаєш, ця ліана й справді така важлива? — ледь чутно спитала Веста.

— Так, — відповіла я. — Якщо від неї залежить рівновага лісу, це неодмінно позначиться й на світі звичайних людей.

Євгенія замовкла. Її погляд став далеким і тривожним.

— Мама казала, що «ліана мертвих» пов’язана з самим духом землі. Вона дарує могутню силу, але забирає щось натомість.

— Що саме? — насторожився Алік.

— Поки не знаю, вона не встигла договорити. Сказала тільки, що кожен, хто торкнеться її серцевини, згадає те, що давно забув.

Ми перезирнулися. Навіть повітря навколо, здавалося, стало густішим від наших важких думок.

Десь неподалік, за високим шкільним парканом, раптом глухо загриміло. Подув різкий, холодний порив вітру, і на мить здалося, ніби столітній дуб за нашими спинами щось прошепотів людським голосом.

— Чули?! — зойкнула Веста, схопившись за плече.

— Та це просто грім, — поспішив заспокоїти її Алік, хоча сам зблід, мов крейда.

Євгенія підвелася. Її пухнасте русяве волосся зблиснуло в останніх променях згасаючого сонця.

— Ні. Це знак. Мама попереджала: якщо ліану потривожити, вона нагадає про себе навіть звідти. Хтось іще шукає її…

Від цих слів поза спиною побіг морозець.

— Ти гадаєш, це можуть бути… антимаги?

— Можливо, — тихо мовила вона. — Але головне — не показувати страху.

Ми стояли мовчки, прислухаючись до найменшого шелесту. Здавалося, навіть школа — стара, поважна й сувора — затамувала подих разом із нами.

А за хвилину над високими гостроверхими дахами спалахнула перша вечірня зірка. Кураторка Майя Пименівна вийшла на ганок і покликала всіх до гуртожитку.

— Ходімо, — мовила я. — Завтра в нас травознавство. Схоже, настав час дізнатися більше про рослини, які здатні рятувати… або знищувати.

Ми рушили висипаною гравієм доріжкою до замку. І десь у глибині душі я виразно відчувала: ця історія лише починається.

Ранок у школі пахнув вологою землею, соковитим пилком і свіжою друкарською фарбою нових підручників. Ми поспішали вузьким коридором до оранжереї, де мало відбутися заняття.

Скляний купол оранжереї палахкотів під ранковим сонцем. Усередині панувала парка, майже задушлива теплінь, а повітря густо пахло м’ятою, прілим листям і чимось гіркуватим, незнайомим.

Біля масивного столу з глиняними горщиками чекала Гая Велесівна — маленька, присадкувата жінка з обличчям, що дивовижно нагадувало совине. Її темно-зелена мантія здавалася природним продовженням навколишніх хащів, а в руках вона стискала різьблений посох, сплетений із живого гілля.

— Доброго ранку, діти, — її голос лунав тихо, але кожне слово карбувалося в повітрі, мов виречене закляття. — Сьогодні ви дізнаєтеся те, про що ніколи не пишуть у підручниках для звичайних людей.

Ми знову перезирнулися. Нарешті! Хоч щось цікавіше за банальну ромашку чи м’яту. Я вже чесно почала думати, що увесь рік ми вивчатимемо лише аптечні трави.

— І що ж це за таємниця? — не втримався Алік.

Учителька ледь помітно всміхнулася кутиками губ:

— Живі рослини пам’яті. Ті, що здатні прочинити двері в минуле.

Вона повільно провела долонею над столом, і з-під великої скляної сулії повільно виповзло щось зелене й гнучке, наче тонка змія. Ліана! Її листя виблискувало під сонячними променями сріблястим сяйвом.

Євгенія поруч зі мною завмерла.

— Це… — прошепотіла вона, затамувавши подих. — Вона так схожа на «ліану мертвих».

Професорка кинула на неї пильний, проникливий погляд:

— Ти добре обізнана, Євгеніє. Але це — лише далекий нащадок тієї легендарної рослини. Ми називаємо її Айя. Вона береже відголоски чужих спогадів.

Мені стало ніяково. Ліана повільно звивалася, ніби шукаючи щось у повітрі.

— Сьогодні кожен із вас спробує торкнутися її, — велично промовила Гая Велесівна. — Але пам’ятайте: якщо у вас є прихована таємниця, Айя неодмінно відчує її.

Я зиркнула на Євгенію. Вона зблідла, а пальці міцно стиснули край дерев'яної парти.

Веста нахилилася до мого вуха й шепнула:

— Якщо вона згадає про маму… ліана витягне це назагал.

Професорка зробила крок уперед:

— Почнемо з тебе, Євгеніє.

Повітря в оранжереї вмить застигло. Ліана піднялася вище, вигинаючись, наче готова до кидка кобра. Її листя тремтіло без жодного подиху вітру. Євгенія згарячу простягнула тремтячу руку — і в ту ж мить скляний купол над нами затремтів, а сонячне світло раптово згасло.

Євгенія торкнулася стебла.

На мить усе довкола заніміло. А потім — різкий, сліпучий спалах! Повітря вибухнуло важким гулом, схожим на дихання самої землі. Усе листя в оранжереї забігало ходуном, а ліана міцно обвила зап’ястя дівчини, пульсуючи багряно-зеленим сяйвом.

— Євгеніє! — скрикнула Веста, але професорка владно підняла руку:

— Не підходити! Айя сама обирає, кому й що відкрити.

Стіни оранжереї розчинилися, мов дим. Замість них постали тропічні джунглі — густі, паркі, оповиті сивим туманом. Десь у глибині лунало дике ревіння, а повітря наповнилося важкими пахощами вологої кори та смоли.

Євгенія стояла посеред цих пралісів. Перед нею постала жінка в білосніжній мантії — її волосся розтріпав вітер, а очі виглядали втомленими, але непохитними.

— Мамо… — згаслим голосом вихопилося в Євгенії.

Жінка стояла біля старезного, покритого мохом дерева, з якого звисала ліана, що миготіла блідим зеленим світлом.

— Це вона, — мовила мати. — Ліана мертвих. Її серце спить глибоко під землею. Але щоб зцілити мене, її треба пробудити… кров’ю.