Глава третя Ліана мертвих

   Обідній час у їдальні минав у своїй звичній, затишній штовханині: у повітрі висіли пахощі ситних страв, а тихий цокіт виделок і ложок створював ілюзію повного спокою та безпеки. Я якраз устигла змінити мантію на чорні джинси та темно-синє худі з глибокою відлогою. Цей одяг з’явився в моїй шафі так само раптово, як і спогади про минуле, ніби він терпляче чекав свого часу. Там більше не залишилося жодної з тих пишних рожевих чи блакитних суконь, які личили хіба лялькам, — лише стримані, темні барви. Подумати тільки: невже я й справді так швидко змінилася?

А от Веста та Євгенія, здавалося, залишилися такими ж. Веста сяяла в блакитній сукні з жовтими метеликами, які тріпотіли крильцями при кожному її кроці, наче живі. Євгенія ж обрала довге зелене вбрання, вкрите дрібним квітковим візерунком, що скидався на весняний килим.

А от Діана переодяглася швидко й непомітно, мов тінь. Коли я вийшла з ванної кімнати, її вже й слід прохолов. Лише тут, у їдальні, біля столу Гери, я нарешті розгледіла її: чорний спортивний костюм, туго стягнутий високий хвіст і ледь помітний, але виразний крижаний холод у погляді.

Вона навіть не глянула в наш бік. Оце так подруга! Що взагалі з нею коїться?

Ми вмостилися за нашим улюбленим столом біля високого вікна. Звідси відкривався краєвид на сад і зелений моріжок, де зазвичай збиралися учні після уроків. Стільки спогадів було пов’язано з цим куточком — і світлих, і тривожних…

— Адо! Ти де це витаєш? — Камілла, яка щойно з неабияким апетитом розправлялася із запеченою качкою під карамелізованим соусом, відклала виделку й здивовано втупилася в мене.

— Усе гаразд, — зітхнула я. — Просто чомусь трішки сумно. Ось і Діана вже не з нами… А що буде, якщо ми всі кудись розбіжимося й перестанемо дружити?

— Навіть не думай про таке! — Алік розплився в посмішці, ретельно облизуючи виделку. — Ми будемо триматися разом до кінця. Хіба ні?

— Знаєте що? — змовницьки примружилася Камілла, подавшись уперед. — Діану треба повертати. Найкращий спосіб — посварити її з Герою та Люсією.

— А якщо вона сама цього прагне? — тихо подала голос Євгенія. — Це ж її вибір — з ким водитися.

— А раптом її хтось заворожив або підлив якесь зілля? Я чула, що існують такі підступні чари… — загадково протягнула Веста.

— До речі, — я повернулася до Євгенії, — ти так і не розповіла, що з тобою сталося. Чому ти взагалі запізнилася на навчання?

— Мені довелося затриматися через сімейні справи, — ледь чутно мовила Євгенія. — Чесно кажучи, я взагалі могла сюди більше не повернутися.

— І ти?! — вихопилося в мене з болем у голосі. — Ти теж хотіла нас кинути?

— Ні, Адо, що ти! Я аж ніяк цього не прагнула, але виникли серйозні проблеми…

— Що за…

— Ходімо краще надвір, — перебив мій допит Алік, зиркаючи через плече. — Бо дехто вже аж шию скрутив, спостерігаючи за нами.

Він мав рацію. До нашого столика вже прямою навідвідною прямував Альберт, тягнучи за собою кураторку — Сибіллу Теодорівну.

— Діти, — вона зупинилася поруч і прискіпливо оглянула наші стурбовані обличчя, — у вас усе гаразд? Альберт, — вона кивнула на хитро примруженого підлесника, — сказав, що у вас виникли якісь складнощі.

— Це в нього зараз виникнуть складнощі, — крізь зуби прошипіла Камілла.

— То точно все в порядку? — суворіше перепитала кураторка. На мить її миловидне, майже дитяче обличчя набуло незвичного, гострого виразу.

— Та так, усе просто чудово! — загелготали ми в один голос, наче сполохані зграйні птахи, і чимдуж вискочили з їдальні на свіже повітря.

— Ну, тепер ти просто зобов'язана розказати, — обступили ми Євгенію, щойно опинилися на безпечній відстані від чужих вух.

— Не підганяйте мене, — Євгенія глибоко вдихнула, збираючись із думками. — Річ у тім, що моя мама тяжко занедужала. Їй довелося таємно вирушити на пошуки дуже рідкісної рослини, яка росте лише в непрохідних джунглях Амазонки.

— Що це за рослина? — поцікавилася Веста. Її кирпатий носик кумедно заворушився, а очі спалахнули щирокапельною цікавістю.

— Це «ліана мертвих», або аяуаска, — стишено вирікла Євгенія. — Але благаю, це сувора таємниця. Жодна душа не повинна знати!

— Чому? — я аж поперхнулася від подиву. — Що в ній такого? Вона що, під суворою забороною?

— Так. Використовувати її дозволено лише за наявності спеціального дозволу, а отримати його звичайній людині практично неможливо, — Євгенія сумно похнюпилася. — Тому мамі довелося діяти на власний страх і ризик — летіти до Південної Америки й шукати її самотужки. Це було смертельно небезпечно.

— А ти? Чому ти могла через це втратити можливість вчитися?

— Якби хтось дізнався, що моя родина шукає заборонену рослину й збирається використати її без відома влади, нас обидвох назавжди викреслили б із таємного товариства й заборонили б практикувати будь-які знання.

— Оце так пригода! — стиха свиснув Алік. — І як усе пройшло?

— Мені довелося лишитися й самотужки доглядати за лісом. Лише сьогодні під ранок мама нарешті повернулася, тому я й запізнилася…

— А мама… — обережно спитала я, — вона не боялася, що там, у джунглях, з нею станеться найгірше?

— Боялася, — тихо відповіла Євгенія. — Але вона казала, що без цієї рослини вона не лише не одужає сама, а й порушиться природна рівновага нашого рідного лісу.

Веста аж підскочила на місці й міцно схопила мене за рукав:

— Виходить, ця ліана… вона не просто зцілює? Вона рятує цілу екосистему?!

Євгенія приглушено кивнула:

— Так. Проте вона надзвичайно вередлива й підступна. Якщо використати її не за призначенням або припуститися помилки під час збору, це призведе до катастрофічних наслідків, від яких не врятують жодні ліки.

Алік повільно опустився на кам'яну лаву й склав руки на грудях:

— І їй справді вдалося її знайти?