Глава перша Початок навчання

Мені давно не було так добре, як в той сонячний вересневий ранок, коли разом з бабусею ми вирушили до  школи. Моя школа була незвичайною, в ній навчали чарівництва та магії. Перші два роки навчання промайнули, як одна мить, залишивши після себе як хороші, так і не дуже приємні спогади. Та попереду на мене чекав третій клас, і я навіть не уявляла на що мені слід сподіватися.

   Вранці  бабуся Ганя, чепуруха та модниця, одягнена в дивовижно елегантну блакитну сукню в стилі Коко Шанель, про що мені не забула повідомити, в світлих черевичках, з волоссям завитим у високу зачіску, пурхала довкола мене, поправляючи та обсмикуючи на мені одяг.

   Цього року мені дозволили не з'являтись до школи завчасно, а так, як і у звичайній школі, прийти Першого вересня, тому ще з дому на мені була одягнена шкільна форма: біла блузка, червона в клітинку спідниця, та чорний піджак з емблемою. Грифони на емблемі виблискували проти сонця золотими переливами, наче справжні. Хоча я могла б поклястися, що ніхто не бачив ніколи тих грифонів вживу. А мантію бабуся сховала в сумочку, одягну пізніше. Не варто було показуватися в ній односельцям, це викликало б зайві питання та пересуди. І так, подружки Соня та Маня невтомно допитувались, чому та чому я ходжу в той інтернат для дефективних. Це були їх слова, а я не могла нічого їм пояснити і тільки відмахувалася та відмовчувалась.

-Адо, просись, хай тебе переведуть до нас. Ми ж так хотіли разом ходити до школи. Що ти там забула в тому інтернаті? – гарячкувала Соня. В неї було цікаве, насичене шкільне життя, однак всі її розмови зводились до того, хто із хлопців був у неї закоханий, хто проводжав додому після школи, та з ким вона зустрінеться в суботу на танцях. За навчання вона мало переживала, оцінки їй ставили більше за активність та впевненність, ніж за знання.

-Адо, нам без тебе сумно, - вмовляла Маня. – Ти ж як зашиєшся в тому своєму інтернаті для тю – тю, покрутила вона вказівним пальцем біля скроні, - то тебе й не дочекаєшся.

-А може тобі інтернатські друзі дорожчі за нас? – ревниво насупилась Соня. –Дивись мені! – погрозила пальцем.

   Іноді мені й самій хотілося ходити з ними у звичайну школу, весело проводити час з подружками та жити простим життям звичайної дівчинки. Однак, вже потрохи почало доходити, що звичайне життя мені не судилося, події останніх двох років ясно це підтверджували. Звісно, ще жевріла маленька, як іскорка, надія на те, що це все мені лише наснилося.

-Адо, не бабляйся, таксі чекає. Ходімо! – бабуся рішуче повернула мене в реальність.

   Школа зустріла нас буйним цвітінням найнезвичайніших квітів, здавалося, не осінь, а п'янке літо поселилось за парканом цього навчального закладу. Одразу ж на вході бабуся накинула на мене мантію і підвела до Іраїди Власівни, біля якої вже  з'юрмилися однокласники. Декого ще не було, зате радісні вигуки Вести та Камілли одразу привернули мою увагу.

-Привіт! Привіт! Ми вже почали хвилюватися, думали, ти не прийдеш.

-Хіба я могла не прийти? – посміхнулась їм у відповідь. – А де Діана та Алік? – завертіла головою у пошуках друзів.

Алік стояв поряд з хлопчаками й соромився першим підійти, а Діана …

-Он вона, - скривившись, кивнула в інший бік Веста. – Наша Діана потоваришувала літом із Герою та Люсією, з нами їй не цікаво.

   Дійсно, Діана стояла осторонь, поряд з названими дівчатками й робила вигляд, що не помічає нас. Було трохи образливо, бо скільки разом пережили пригод. Така поведінка видавалася зрадою, проте нашу увагу привернув Первуша Кощійович. Він вийшов на середину майдану та гучно промовив:

-Вітаю усіх з новим навчальним роком! Всім бажаю гарно та старанно навчатись!

Потім він ще розповідав про правила школи, виступали деякі вчителі, але я вже не слухала їх. Мою увагу привернула групка, як я зрозуміла, першокласників. Вони стояли на тому ж місці, де й ми два роки тому, перелякано роззиралися й тислися до кураторів. Першокласників було небагато, я не змогла б їх порахувати, але одразу було помітно, що їх менше, ніж було нас. Серед них я виділила одну дівчинку, невеличкого зросту, з чорними, туго заплетеними кісками. Вона мала сумний вигляд, заплакані очиці з темними колами під ними, опущені плечі, й вся ніби оповита серпанком печалі.

-Поглянь, - кивнула я на неї, вказуючи поглядом Весті. – Яка нещасна дитина. Цікаво, що з нею?

-Де? – Веста сіпнулася, відшукуючи поглядом, кого я маю на увазі. – Де? А-а - а, вона?

-Так.

- Вона схожа на провидицю.

-На провидицю? Чому?

-Не знаю, але мені так здалося, - прошепотіла Веста й відвела погляд, неначе її очам було боляче дивитися в ту сторону.

-А можливо вона заклиначка? - втрутилася й Камілла в нашу розмову. – Або щось пов'язане з темною магією?

-Вона ще така маленька, - здивувалася я, -як вона може бути заклиначкою чи провидицею, якщо ще нічому не навчалася?

-Спадковість. – загадково промовила Веста і я задумалась. А що я могла отримати у спадок? Які такі вміння? Великий запас сили чи що? Але в цьому нічого не вбачалось надзвичайного. Дійсно, сила є та що з нею робити?

Мої роздуми перервав чийсь нахабний викрик:

-Привіт, Кудеяр! Про що замріялась? Скучила за мною?

Оглянувшись, побачила позаду себе Альберта, самовдоволеного власним дотепом.

-Счезни! - звично кинула йому, навіть не привітавшись. С пам'яті ще не спливло те, як він привітав мене з днем народження і що з цього вийшло.

-Чому ти така зла? – не вгавав мій недруг, хитро примружившись - сьогодні ж свято, могла б трохи подобрішати.

-Я дуже добра, але не до тебе, - спробувала відкараскатись від нього.

Альберт захихотів, показав мені язика і відійшов в сторону.

В цей час до нас підійшла Майя Пименівна, за її спиною стояла молода гарна дівчина.

-Дівчатка, знайомтесь, це Сибілла Теодорівна, вона буде другим куратором у дівчаток.

-А де ж Мері? – поцікавилася Веста.