Розділ 34

Слова вирвалися з його вуст раніше, ніж він встиг подумати.

— Ліоре! Вона дихає!

Голос Еріана прозвучав хрипко, зірвано, але в ньому було те, чого Ліор не чув давно — жива, тремтлива надія.

Він миттєво опинився поруч, опустився на коліна біля Олівії. Його пальці, завжди так  впевнені, коли йшлося про магічні формули, тепер тремтіли, коли він обережно торкнувся її шиї, перевіряючи пульс.

— Ти маєш рацію, — тихо сказав він, і в його голосі промайнуло полегшення. — Він є. Слабкий, але є.

Еріан відчув, як у грудях щось розривається — не від болю, а від неймовірного, майже нестерпного польоту. Він стиснув її руку, холодну, нерухому, але все ще живу.

— Не смій вмирати, — прошепотів він. — Ти не маєш права. Не після всього.

— Еріане, — голос Рубі пролунав поруч, м'який, обережний. Вона опустилася поруч із ним, і її тепла долоня лягла на його плече. — Ми маємо перенести її до лазарету. Швидко.

Він кивнув, не промовивши ні слова. Слова зараз були зайвими.

Підійшов магістр Ганк. Його обличчя, завжди таке незворушне, тепер було спотворене сумішшю гніву й співчуття. Він не сказав нічого — лише жестом покликав двох магістрів, які прибули коли бій завершився.

Вони обережно підняли Олівію, і Еріан побачив, як її голова безсило схилилася на бік, а волосся розсипалося по каменю, мов темна вода.

Він хотів іти за ними, але ноги не слухалися.

— Іди, — тихо сказала Рубі. — Я буду поруч.

Він подивився на неї — на її очі, у яких не було нічого, крім любові й віри. І цього вистачило, щоб зробити крок.

***

Велика зала Академії ніколи не була такою тихою.

Здавалося, навіть світлові сфери під стелею світилися тьмяніше, ніж зазвичай, ніби сама Академія оплакувала те, що сталося. Студенти стояли вздовж стін — не факультетськими групами, як завжди, а перемішано, наче хтось невидимий стер усі межі.

Директор Вейлард Селемін стояв у центрі.

Його обличчя було втомленим, але спокійним. Він дивився на студентів — на кожного окремо, ніби намагався запам'ятати їхні обличчя, перш ніж скаже те, що має сказати.

— Сьогодні вночі, — почав він, і його голос пролунав у тиші, мов удар дзвона, — наша Академія стояла на межі.

Тиша стала ще густішою.

— Хтось викрав Кристал Єдності. Хтось використав його, щоб відкрити розлом між світами. Хтось ризикнув життям кожного з вас заради своїх ідей.

Він зробив паузу.

— І хтось зупинив їх.

Погляди всіх присутніх спрямувалися на Еріана. Він стояв між Рубі та Ліором, блідий, із синцями під очима, але прямий, ніби струна. Його мантія була подерта, на щоках — сліди кіптяви й крові, але в очах горіло те саме світло, яке бачили в старій вежі.

— Еріан Кайсерфорд, — сказав директор, дивлячись на нього, — не просто знайшов Кристал. Він повернув його. Він зупинив тих, хто прагнув знищити нашу Академію. І він зробив це не тому, що мав неймовірну силу.

Його голос став тихішим.

— А тому, що він мав сміливість зробити вибір.

У залі прокотився тихий шепіт.

— Сьогодні я оголошую, — продовжив директор, — що Еріан Кайсерфорд нагороджується вищою відзнакою Академії — Орденом Хоробре Серце. За мужність. За відвагу. За те, що він нагадав нам усім, ким ми є насправді.

— Не розділеними факультетами. Не суперниками. А однією Академією.

Оплески не були гучними. Вони були тихими, майже сором'язливими — такими, якими бувають лише тоді, коли люди справді розуміють вагомість моменту. А потім до них долучилися інші, і ще, і ще, поки вся зала не вибухнула оваціями.

Еріан стояв, не знаючи, куди подіти руки. Він не відчував себе героєм. Він відчував себе втомленим хлопцем, який просто хотів, щоб усе закінчилося.

Рубі стиснула його долоню, і він відчув, як тепло розливається від її пальців, мов ліки.

— Ти заслуговуєш на це, — прошепотіла вона.

Він не відповів.

Але вперше за довгий час повірив, що це правда.

***

Лазарет Академії був залитий м'яким блакитним світлом кристалів, що плавали під стелею, мов тихі світляки. Повітря пахло травами й чимось солодкуватим — мабуть, цілющими зіллями, які використовували цілителі.

Еріан сидів біля ліжка Олівії.

Вона ще не прийшла до тями, але її дихання було рівним — цілителі казали, що вона виживе. Рана була важкою, але не смертельною. Кристали, які вцілили в неї, розсіялися, не зачепивши життєво важливі органи.

Він дивився на її обличчя — таке спокійне, таке чуже й водночас таке знайоме. У ньому було щось від матері. Від Дейзі. Але було щось і від нього самого.

— Ти пробачиш мені колись? — прошепотів він, знаючи, що вона не чує. — Я не знаю, чи зможу пробачити тобі. Але, можливо… ми зможемо почати спочатку.

Він узяв її руку в свою.

І в цю мить її пальці ледь помітно стиснулися.

Еріан завмер.

— Олівіє? — тихо спитав він.

Вона не відповіла. Але її губи ледь здригнулися, ніби формували щось, що могло бути його ім'ям.

Він відчув, як сльози знову підступають до очей, але цього разу не стримував їх.

***

Академія поверталася до життя повільно, ніби оговтувалася після довгої хвороби.

Перші дні були важкими. Студенти уникали один одного, погляди були сповнені підозри, а в коридорах шепотілися про те, що сталося. Але потім щось змінилося.

Можливо, це сталося, коли студенти Crysalith допомогли відбудувати зруйновану частину саду.

Можливо, коли Luminara організували спільне заняття з цілительства для всіх факультетів.

А можливо, коли Umbrafall уперше за довгий час запросили інших на свою територію — не як гостей, а як друзів.

Вейлард Селемін спостерігав за цими змінами мовчки, але в його очах іноді з'являвся той самий вогник, що й у день, коли він уперше побачив Еріана.

— Знаєш, — сказав він одного разу Меліорі Арден, коли вони стояли біля вікна й дивилися, як студенти змішаними групами йдуть на обід, — здається, він таки змінив цю Академію.