Розділ 33

Світло в вежі пульсувало, мов поранене серце.

Еріан стояв із піднятою рукою, Кристал Єдності парив над його долонею, випромінюючи всі кольори одразу. Асторіан відступив на крок — вперше за весь час. Його обличчя було блідим, але не від страху. Від усвідомлення.

— Ти не зробиш цього, — тихо сказав він.

— Не зроблю чого? — голос Еріана був холодним. — Не зупиню тебе?

— Ти не вб'єш власного батька.

Слова зависли в повітрі, важкі, мов гранітні плити.

Рубі завмерла. Ліор теж. Навіть Дорія, яка готувалася до нової атаки, на мить перестала дихати.

Але Еріан не опустив руку.

— Ти не був моїм батьком, — сказав він тихо. — Мій батько вже помер.

Він зробив крок уперед.

— Ти був лише донором крові. І більше нічим.

Асторіан здригнувся, наче від удару.

І в цю мить із тіней позаду нього почали виходити постаті.

Спочатку один. Потім другий. Третій. Чорні капюшони, обличчя, приховані в темряві. Вони рухалися безшумно, мов привиди, і в їхніх руках пульсувала та сама холодна магія, що й у розломі в саду.

Орден Сіріанів.

Еріан відчув, як його серце прискорилося. Їх було шестеро. Можливо, більше — темрява приховувала їхні обриси.

Але останньою вийшла вона.

Фігура в золотому капюшоні.

Вона не ховалася. Вона йшла повільно, майже урочисто, і в кожному її русі була впевненість людини, яка знає, що грає головну роль.

Вона зупинилася поруч із Асторіаном.

І зняла капюшон.

Світло впало на її обличчя.

Світле волосся, що розсипалося по плечах. Тонкі риси. Очі, які колись дивилися на Еріана з ніжністю, а тепер… тепер у них було щось інше. Темне. Зламане. Божевільне.

— Лівіано? — голос Рубі зірвався на хрип.

Лівіана всміхнулася.

Це була не та усмішка, яку вони знали. Не та, якою вона зустрічала їх у коридорах Академії. Не та, якою дивилася на Еріана.

Це була усмішка людини, якій уже нема чого втрачати.

— Здивовані? — тихо спитала вона.

Її голос звучав інакше. Глибше. Холодніше.

— Лівіано, що ти робиш? — прошепотів Ліор.

Вона повернулася до нього. І в її очах промайнуло щось, що могло б бути сумом. Але лише на мить.

— Те, що ви мали б зробити давно, — сказала вона. — Звільняю Академію від її брехні.

Еріан не міг повірити. Він дивився на неї — на дівчину, яка сиділа поруч на лекціях. Яка сміялася разом із ними в бібліотеці. Яка дивилася на нього з надією, коли казала, що між ними щось є.

— Це ти, — прошепотів він. — Це ти допомагала їм.

Лівіана подивилася на нього, і в її погляді не було нічого, крім болю.

— Я відкривала їм двері, — сказала вона. — Я прибирала захист. Я розповідала про розклад, про переміщення магістрів, про те, де і коли можна вдарити.

— Чому? — видихнула Рубі.

— Тому що Академія зламана! — раптом вигукнула Лівіана. — Ви цього не бачите?

Її голос тремтів.

— Я не хочу жити в місці, яке вбиває тих, хто думає інакше.

Тиша стала крижаною.

— Тому ти зрадила нас, — тихо сказав Еріан.

— Я не зраджувала вас, — Лівіана подивилася на нього, і в її очах на мить з'явилося щось живе. — Я зрадила Академію. Але вас… я хотіла врятувати.

— Врятувати? — гірко всміхнулася Рубі. — Ти відкрила розлом, який мало не вбив Марека. Ти допомогла викрасти Кристал. Ти поставила під загрозу життя всіх студентів. І ти називаєш це порятунком?

Лівіана мовчала.

Її обличчя не змінилося.

Але її очі… в них щось згасло.

— Ви не зрозумієте, — прошепотіла вона. — Ніколи.

І в цю мить Асторіан підняв руку.

— Досить розмов, — сказав він холодно. — Він зробить те, що має.

Асторіан атакував першим — не вагаючись, не даючи часу на роздуми. Його магія була швидкою, гострою, безжальною. Вона не била — вона різала, мов тисячі лез, що летіли з усіх боків.

Але Еріан більше не був тим хлопцем, який тільки вчився викликати світло.

Кристал Єдності пульсував у його руці, і з кожним ударом серця він відчував, як сила тече крізь нього — не чужа, не нав'язана. Його власна. Та, що завжди була всередині, але спала.

Він підняв руку — і світло Luminara розірвало темряву, зупинивши леза за мить до того, як вони мали розтрощити його.

— Ти сильніший, ніж я думав, — кинув Асторіан, відступаючи.

— Ти взагалі нічого про мене не знаєш, — відповів Еріан.

Він ударив у відповідь — не світлом, не тінню, а чимось третім. Crysalith. Сила кристалів, яка вібрувала в повітрі, ламаючи закляття Асторіана, мов скло.

Асторіан похитнувся, але втримався.

— Ти не зможеш перемогти мене, — сказав він, і в його голосі з'явилися нотки відчаю. — Я твій батько.

— Ти ніхто.

І Еріан ударив знову.

У цей час зала перетворилася на поле бою.

Ліор бився поруч із Дорією — їхня магія поєднувалася ідеально, світло й тінь працювали в унісон, відкидаючи членів Ордену одного за одним. Але їх було багато. Занадто багато.

Рубі опинилася віч-на-віч із Лівіаною.

Вони стояли одна навпроти одної — дві дівчини, які колись сиділи за одним столом у Великій Залі.

— Не роби цього, — тихо сказала Рубі. — Ти ще можеш зупинитися.

Лівіана всміхнулася. І в цій усмішці не було нічого, крім пустоти.

— Занадто пізно, Рубі.

Вона підняла руку — і на диво, тінь вирвалася з-під її ніг, прямуючи просто в серце Рубі.

Дівчина, яка ніколи не володіла тіньовою магією — здавалось стала володаркою тіней.

Але Рубі не відступила.

Вона не вміла битися так, як Ліор. Не вміла атакувати так, як Дорія. Але вона вміла захищати.

Вона викинула руки вперед — і між ними виросла стіна зі світла. Не золотого, не холодного. Теплого. Живого. Того, що народжувалося з її любові до рослин, до тварин, до всього, що потребувало захисту.

Тінь розбилася об неї, мов хвиля об скелю.

Лівіана здригнулася.

— Ти не зможеш захищатися вічно.

— Мені не потрібно вічно, — відповіла Рубі. — Лише поки він не переможе.