Розділ 32

Слова Еріана впали, мов крига, що розколює камінь.

Обличчя Асторіана змінилося. Воно втратило ту холодну величність, яку Еріан пам'ятав із Різдвяного Балу. Тепер у ньому не було нічого, крім гніву. Глибокого, давнього, того, що народжується не від образи — від зруйнованої надії.

— Ти не смієш, — прошепотів Асторіан, і його голос тремтів. — Ти не смієш відмовлятися від того, ким ти є.

Еріан стояв на місці. Його погляд був твердим, хоча всередині тремтіло все — від серця до останньої клітини тіла.

— Я нічого тобі не винен, — тихо сказав він.

Це зламало Асторіана.

Його обличчя спотворилося — не від болю, а від люті, яку він стримував роками. Він зробив різкий крок уперед, і в ту ж мить повітря навколо нього змінилося. Стало густим, важким, майже матеріальним.

— Тоді я змушу тебе! — вигукнув він.

Світло навколо нього спалахнуло — не тепле, не бурштинове, а холодне, біле, майже сліпуче. Воно розкололо повітря, і з нього вирвалися гострі, мов леза, кристали льоду. Вони не летіли хаотично — вони прямували прямо до Еріана, спрямовані волею, що не терпіла заперечень.

— Ні! — крикнула Олівія.

Вона рушила з місця з такою швидкістю, що Еріан навіть не встиг зреагувати. Її тіло опинилося між ним і кристалами за частку секунди. Біле світло вдарило їй у груди — точно, невблаганно.

Вона не скрикнула.

Тільки тихо видихнула, наче повітря вийшло з неї разом із ударом. Кришталеве лезо пройшло крізь її мантію, крізь тіло, і зупинилося десь у темряві позаду.

Кров з'явилася не одразу.

— Ні… — прошепотів Асторіан.

Його обличчя зблідло. Гнів зник, залишивши по собі лише жах.

Олівія повільно опустилася на коліна. Її очі дивилися на нього — не з докором, не з болем. З чимось, що було глибшим за будь-які слова.

— Я ж просила… — тихо сказала вона. — Не чіпай його.

Вона впала на кам'яну підлогу. Кров повільно розтікалася навколо неї, темна, майже чорна в тьмяному світлі вежі.

— Мамо! — крик вирвався з грудей Еріана, не встигнувши сформуватися в думці.

Він кинувся до неї, впав на коліна поруч, схопив її за руку. Її пальці були холодними, але вона все ще дивилася на нього.

— Еріане… — прошепотіла вона. — Я…

— Не говори нічого, — його голос зламався. — Ти не помреш. Чуєш? Ти не маєш права вмирати.

Але в її очах він уже бачив те, чого не хотів бачити. Не той безмежний біль, що роздирав його зсередини, а спокій. Спокій людини, яка давно прийняла свою долю.

— Я завжди любила тебе, — тихо сказала вона. — Навіть коли була далеко.

Сльоза скотилася по його щоці. Потім друга. Третя. Він навіть не відчував їх — лише бачив, як вони падають на її мантію, змішуючись із кров'ю.

І в ту ж мить у грудях щось прокинулося.

Не світло. Не тінь. Не кристали. Щось значно давніше, значно глибше. Воно піднімалося з самого центру його єства, з того місця, де народжувалися його найсильніші емоції — біль, любов, відчай, надія.

Кристал Єдності, який досі був у обмяклих руках Олівії, раптом спалахнув.

Яскраво.

Майже нестерпно.

Його кольори — золотий, бурштиновий, глибокий синій — злилися в один, і цей колір був таким, якого Еріан ніколи не бачив. Не тому, що він не існував. А тому, що його могли побачити лише ті, хто мав силу бачити єдність.

Світло вирвалося з Кристалу й увійшло в Еріана.

Він відчув це, як удар. Як тисячі голосів, які заговорили в його голові одночасно. Як потік, що змиває всі межі, всі бар'єри, всі правила, які він знав.

Його очі спалахнули бурштином.

І в цю мить двері вежі з гуркотом відчинилися.

— Еріане! — крик Рубі прорізав тишу.

Вона вбігла першою, захекана, з розпатланим волоссям і широко розплющеними від жаху очима. За нею — Ліор, блідий, із стиснутими кулаками, і Дорія, чиє обличчя було спокійним, але очі палали темним вогнем.

Вони побачили його на колінах біля Олівії, що лежала в калюжі крові. Побачили Асторіана, який стояв нерухомо, дивлячись на свої руки, ніби не вірив, що це він їх заплямував.

— Жозефіна, біжи! — крикнув Ліор, не озираючись. — Поклич магістрів!

Жозефіна, яка зупинилася на порозі, на мить завагалася. Потім її обличчя стало рішучим. Вона розвернулася й побігла назад, у темряву коридорів, залишивши їх самих.

А потім почався бій.

Ліор не чекав. Він викинув уперед руку, і з його долоні вирвався потік чистого золотого світла — не такого, як завжди. Гострішого. Небезпечнішого. Він бив не на ураження — на відволікання, на те, щоб змусити Асторіана відступити.

Але Асторіан навіть не здригнувся.

Він підняв руку — і світло Ліора розбилося об невидимий бар'єр, розсипавшись іскрами.

— Діти, — тихо сказав він, і в його голосі не було нічого, крім втоми. — Ви не розумієте, у що втручаєтеся.

— А ти не розумієш, кого образив! — крикнула Рубі.

Вона не досконало володіла бойовою магією, а більше надавала перевагу до світлового стимулу усього живого, сприяла росту рослин, тварин, а також їх відновленню. Але це не зупинило її.

Вона схопила перше, що трапилося під руку — уламок каменя — і жбурнула його в Асторіана. Безглуздо. Майже смішно. Але в цьому жесті було стільки люті, що на мить Асторіан завмер.

Дорія скористалася цим.

Вона не кричала. Не попереджала. Просто зробила різкий рух рукою — і тінь під ногами Асторіана ожила. Вона витягнулася, обплела його ноги, намагаючись прикувати до місця.

Асторіан здригнувся.

— Не погано, — сказав він і легким рухом зірвав тінь, мов павутину.

Але цієї миті вистачило.

Ліор ударив знову — тепер уже не світлом, а чимось іншим. Енергією, яку він вивчав роками, але ніколи не використовував у справжньому бою. Вона вдарила Асторіана в плече, змусивши його похитнутися.

— Ви лише відтягуєте неминуче, — тихо сказав він, випрямляючись.

Його очі стали темнішими. Холоднішими.

— Але якщо ви хочете…

Він не договорив.

Бо в цю мить Еріан підвівся.